Розбився день на крихти моїх мрій.
Я йшла до тебе.Пам"ять посадила
На голу лавку.Наказала:стій!
Щоб більше ти за мною не ходила!
Зайшла в кімнату.Ти когось чекав.
Та знаєш,що тебе я не впізнала.
І повернулась.Ти мене гукав,
А я цю пам"ять двічі вже втрачала.
І в тишу йду.Долоні так печуть
Ті крихти зір,що рвала ненароком.
Награлася в кохання.Душу тчуть
Сьогодні біль із сумом.Лиш уроком
Для мене не ставали почуття.
Нехай,та не зневірюся,Мій Боже...
Тчуть мою душу радість і життя.
Колись ще покохаю навіть...Може...
А дощ тупцює,йде за мною вслід.
Він обіймає,тулиться до личка.
Він мені вірність назавжди зберіг.
Коли була я зовсім невеличка-
Мене за руку у садок водив.
Змивав з душі весь смуток,біль і жалість.
Він навіть так зі мною говорив!
Сказав,що стріне молодість і старість.
Ставав сльозою,виплакав весь біль,
І холодом понишпорив по тілу.
А потім в душу висипав весь хміль,
Відкрив суботній вечір у неділю.
Нема ще сонця,темрява спішить
На поїзд сісти в час,що не минає.
Та я цей світ завжди буду любить,
Бо хтось для мене зорі позриває...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427907
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.05.2013
автор: Відочка Вансель