Сиджу сама, дивлюся в небо,
І зірка сяє в темноті.
Це ж як життя прожити треба,
Щоби не збитися з путі?
Вогонь горить яскраво дуже,
Іскра летить у далечінь.
Кому ж іще є небайдуже
До всіх душі моїх молінь?
Маленький дощик накрапає -
Це ж небо плаче в самоті.
То вже й воно, напевно, знає
Про всі думки мої оті.
Жахлива гіркота й тривога
Засіла у моїй душі.
Ще залишилось зовсім трохи,
І можеш ти вже не спішить.
Чи є, чи ні в тебе бажання
Прожити швидко, як сірник
Закінчить своє існування -
Ще подих, два - і ти вже зник.
Залишиш всі свої турботи,
Бажання, прагнення, рідню,
І тіло грішне без роботи,
Що не топтатиме стерню.
Тоді захочеш повернутись
І виправити помилки.
Та цьому точно не відбутись,
Які б не були там думки.
І вічність всю, що залишилась,
Страждатимеш безсило ти.
І не від того, що втомилась,
А від своєї німоти.
Ніхто тебе вже не почує,
Й потоне той останній крик
У тиші. І душа сумує
І біль твій аж ніяк не зник.
Можливо, через сотні років,
Пройшовши знову по землі,
Почує хтось звук твоїх кроків,
Які зникатимуть в імлі.
Ти озирнешся, це побачиш,
Повіриш знову у дива.
Від щастя мало не заплачеш,
І мрія родиться нова.
Але реальність знов нагряне
І подорожній повз пройде.
Пустою раптом мрія стане,
І відчай знов тебе знайде.
Зустрінуть всі нове світання.
Поволі, тихо й не спіша
Сльоза покотиться остання,
І зникне в безвісті душа.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426146
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.05.2013
автор: pad69