Всі лікарі розводили руками:
-Нічого вже не можна тут зробити.
Вона помре.Це так,тільки між нами...
А ій сказали:
-Будеш сонце жити.
Вона була маленьким Янголятком,
І так втішала стомлену матусю:
-Залишуся слухняним я дитятком,
І завжди я на тебе подивлюся...
-Чому?
-На твоіх ручках буду спати.
А ти мене гойдатимеш щоночі.
Бо вмію я матусенько літати.
Не можна цілувать сьогодні в очі.
-Чому?
-Бо ще не хочу я прощатись.
Ти тільки лиш не плач,моя рідненька.
Ну як би нам навік наобніматись?..
Так говорила,ніби вже старенька.
А жила лиш сім весен і сім тижнів,
А погляд-ніби сім століть прожила.
-Ти сядь матусенько до мене ближче.
Пробач,що я тебе так засмутила.
Не слухай ти нікого,я молюся.
А Бог великий,мою віру бачить.
Я помираю?Та я ще сміюся!..
І Бог мене помилує,пробачить...
На все в житті завжди Господня воля,
Ти бачиш,яке сонце превелике?
Але не впаде десь посеред поля.
Бо хоче просто сонечко ще жити.
Не має ручок,ніжок,але ходить,
Не має оченят,але сміється.
Маленьких діточок завжди знаходить.
Матусю,я молюся...
І здається,
Що ця невіликовная хвороба
До неі рук своіх не простягає.
-Молись,матусю.І звернись до Бога,
Бо віра силу превелику має...
Сімнадцять весен вже порахувала,
Сімнадцять зим під сонцем проходила.
Бо віру в Бога в серці завжди мала.
І сонце на долонечці носила...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425167
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.05.2013
автор: Відочка Вансель