Хтось тримав дні в руці,відпускаючи наче годинник,
Що з піску.Все розміряв,додавши ще більше тепла.
Дотекла та зима до кінця.І з цієї хвилини
На годиннику тім вже повинна би бути весна.
Та пісок лиш стоїть.Переклавши у безладі ночі,
Переклавши лиш день-про весну забували щомить.
А вона з тим квитком на пероні стоїть і шепоче,
Що серденько дівоче болить та потроху щемить.
Безлад в днях,у хмаринах.На тому старому пероні
Стоїть трійка,запряжена щедрим,великим теплом.
А весна молода дме на змерзлі,гарнющі долоні,
Сіла в трійку тай котиться першим,стареньким селом.
Та проспала,бо літо вже тут хазяйнює,сміється.
Хтось квитки видавав,підписавши цілунком лише.
-Я ще людям потрібна...Та ні,це мені лиш здається...
Витирає хустинкою зблідне,красиве лице.
Тай сидить,вишиває якесь порцелянове квіття,
За хвилину зробила роботу тай сіла спочить.
Мочить верба у річці зелене,предовгеє віття,
Щоб метелика зрання у холод весняний вповить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422174
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 01.05.2013
автор: Відочка Вансель