Точить камінь вода,
Небезпечно, що сил.
Не рятує броня,
Запліснявівших брил.
Почорнілого дня
Не відпустить капкан,
Лиш воронячий крик
У небесних крапках.
Кожен болісно звик
До чужої землі,
До змертвілих дерев
У липучій золі…
До кісток обдере
Металевий іон,
Життєрадісні дні
У вогні забобон…
Точить камінь вода
У болотах в’язких.
Мегавати тепла
Все порвали в дрізки.
Рознесла, розпекла,
Хаотичність людей,
Монотонна юрба
Із розбитих ідей.
Полонила журба
Світ забутих квартир.
До цих пір не вгає
Тріску пущений вир…
Це планета встає,
Бо втомилась від зла,
Від безглуздих створінь,
Що сама й нажила…
Точить камінь вода…
Так завжди у житті.
За бідою – мольба
І душа в каятті.
Закінчилась гульба,
Серед атомних днів,
Попередження всім
Вмить вдихнули сумні.
Це жахливо, а в тім:
«Чорна биль» відійшла.
Оживає земля
І весна вже прийшла…
Та вороння кружля,
Пам’ять мучить до сліз.
Од відлуння років
Стогне спалений ліс…
21:07, 1.10.2009 рік.
Зображення взято з http://radiobuk.cv.ua
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421072
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.04.2013
автор: yusey