Кімната

Декілька  стільців,  що  мешкали  в  кімнаті,  стояли,  як  звично,    –    розхитано  й  самотньо.    Оминаючи  ряд  своїх  втомлених  одинаків,    цей  чоловік,    між  стиснутих  вуст  якого    дружньо  мостилися  бешкетувати  цигарка  за  цигаркою,  щоразу  на  кінчику  язика  відчував  якесь  пощипування,  наче  кортіло  сказати  звичну  нісенітницю,  однак  мовчанка  видавалася  більш  влучною.  Старанно  випрасувана  сорочка  на  дещо  зморщеному  тілі  свідчила  про  присутність  жінки.  Присівши  на  другий  стілець  зліва,  чоловік  відчув  приємне  рипіння,  яке  підсилював  незначними  похитуваннями  ноги.    Від  цього  ритмічного  тандему  починала  мелодійно  скрипіти  підлога.  Згодом  на  авансцену  звукового  ряду  виходила  метушня  вуличного  набережного  містечка,  яке  різко  поколювало  вигуками  прорізи  між  давно  облущеними  віконними  рамами.  
Уже  за  декілька  секунд  можна  було  почути  тихе  наспівування  традиційного  французького  мотиву  –  так  тривожно  звучав  сьогодні  Її  приглушений  голос.  Чоловік,  насолодившись  ранковою  рапсодією,  нарешті  вільно  опускав  тіло  на  спинку  стільця  і  продовгувато  зітхав.
                   –Ти  заварила  мені  кави?
Відсутність  годинника  давала  поштовх  до  рахування  вголос.  І  якщо  раніше  кожну  четвертину  години  Він  долав  черговим  викинутим  недопалком,  то  тепер  ці  транзитні  часові  перевезення  все  більше  й  більше  пошкоджували  нервові  колії  тіла.  
– Зрештою,  час  легше    вирахувати  за  кількістю  зим,  –    зовсім  раптово  й  наче,  звертаючись  до  себе  самого,  промовив  чоловік.
  Його  масивні    руки  протирали  на  штанях  дірки.  Так  нестерпно  Йому  хотілося,  щоб  хоча  б  сьогодні  Її  слова  були  влучними.  Він  чекав  з  нетерпінням  на  свіжу  порцію  друкованого  тексту,  яку  от-от  Вона  мала  принести  йому  задля  насолоди.  Ця  вперта  противага  легкодоступності,  коли  терпінню  приходив  кінець    і  доводилося    тими  ж  порціями  приносити  в  жертву  уже  знайомі  рядки  Її  віршів.  «Чекання  неабияк  втомлює  розум»,  –  єдине,  що  спадало  Йому  зараз  на  думку.  І,    нарешті,  зовсім  зубожівши  під  натиском  часу,  забувши  про  відсутність  поряд  будь-кого,    Він  починав  говорити.  Його  вуста  чітко  декламували  зворушливі  і  водночас  тверді,  як  моноліти,  поетичні  рядки.  Імпульсивність  викладу  зростала  посекундно.  Ось  Він  уже,  ледь  торкаючись  пальцями  ніг  досі  скрипучої  підлоги,  вперто  дивився  поперед  себе  і  наче  чув  відгомін  щойно  промовлених  віршів  у  щілинах  стін,  вікон,  дверей,  паркету...  Тепер  позад  нього  стояли  сотні  облич,  уста  яких  одноголосно  нашіптували  щось  від  Неї.  І  ця  гармонійна  кімната  ставала  тим  затишком,  якого  так  прагнуть  душа  і  тіло  разом  та  поодинці.  
                 Деякі  обличчя  наближалися  до  нього  впритул,  присідали  на  порожні  стільці,  утворюючи  ряд  химерних  голів,  що  ритмічно  похитувалися  разом…  Всі  вони  дивилися  вперед,  тільки  вперед.  Посидівши,  одні  піднімалися  і  виходили,  а  на  їх  місце  сідали  інші.  І  цей  цикл  ніяк  не  переривався,  оскільки  ніхто  й  не  прагнув  завершення.  Чоловік,  звично,    не  запам’ятовував  жодної  найменшої  риси  присутніх,  однак  чітко  усвідомлював  те,  що  тільки  він  залишався  єдиновірним.        
           Без  упину  Він  читав  Її,  без  тих  пауз,  впродовж  яких  можна  було  б  двічі  чи  тричі  прогнати  тілом  кисневі  потоки.  І  тішився.  Тішився  тим  ранком,  днем,  вечором,  ранком,  днем,  вечором,  ранком,  днем  вечором,  ранком,  днем,  вечором,  ранком,  днем,  вечором,  ранком…  Аж  поки  голос  чергової  медсестри  швидким    темпом  не  гукнув  його  приєднатися  до  спільного  сніданку  з  рештою  пацієнтів.  
   

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420531
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.04.2013
автор: Іванна Шкромида