Розмахом крил з’єднавши захід й схід,
Ширяє в небі степовий орел,
Між хмаровиння ворсяних кубе́л,
Прославши в травах стрімчаковий слід.
Гординею скоряючи вітри,
Не дивиться у вись з перестороги,
Бо вище нього променять лиш Боги,
Сузір’ями розкинувши шатри.
На висхідних, майнувши у зеніт,
Куди не в змозі долетіти суще,
Він зчитує віддалене грядуще
Із сонячних розпечених ланіт.
В залізних пазурах м’язистих ніг,
Судомить Часу злякана пожива.
Нещадного ловця хвала тужлива,
Гарцює степом, ніби печеніг.
Незмінним вартовим, німу блакить,
Надолено кроїть йому сумлінно.
І на зорі, усе, що дише тлінно,
Росою життєдайною сріблить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420252
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.04.2013
автор: Осіріс