Глибину думок, можна виміряти морем, а інколи тільки калюжкою. В якій відображається лише окрема картинка, маленької частинки світу. Думки, можна виміряти тим як ти мрієш і чого хочеш в житті.
Будучи ще зовсім юним хлопченям, Артем, любив бігати за вітром, ловити хмари руками і діставати сонця. Кожний новий день був сповнений пригод та цікавих подій. Все, що оточувало його було однією великою родиною і сумно йому ставало лише по вечорам, коли він згадував про свою заповітну мрію.
Артемкові було п’ять рочків, він був вже досить дорослим та самостійним хлопчиком, завжди залишався за старшого і в кімнаті, і коли уроки проводили в дошкільній групі , і на вулиці граючись в ігри. Він відчував особливу відповідальність за тих хто був поруч з ним. Мудрий погляд, волошкових очей, так і говорив, що світ належить йому.
Марія Петрівна, доглядальниця в дитячому будинку, завжди запитувала, що там цікавого ти так видивляєшся, про що думаєш Артемку, на що той мовчав і тільки посміхався. Лягаючи спати він, знову, мандрував країною власних мрій і бачив, як зустрічає своїх батьків.
Якось недільного ранку, дістав під подушкою, сховане фото і сказав: «Мамо, не переживай. У мене все добре, я вже дуже скоро тебе знайду, тільки не плач…» Фото, вицвіле від часу та надірване з лівої сторони, було найдорожчим, що він мав. Знайшов його коли гралися в дворику, так і зберіг, сказавши, що це його мама і тато.
Оля та Андрій вже в котрий раз приїхали не з пустими руками. Разом працювали на одній фірмі і коли закохалися один в одного, переїхали жити до Рівного, щоб здійснити спільну маленьку мрію. Організували Молодіжну громадську організацію «Дивосвіт» і вже сім років збирають кошти на допомогу Дитячим будинкам.
«Як поживає наша малеча, як ви всі виросли,хороші ж ви мої»,- промовила Оля відкриваючи двері.
«А ну, які у нас новини, чим ви будете мене радувати», - і всі діти гайда , обступили з різних боків і давай розповідати. Хто розповідав новий віршик, хто пісеньку співав, хто скоромовку, а наш Артемко пильно вдивлявся в Олине обличчя. В ній він впізнав ту саму жінку, що була на його фото.
Хлопчик, так і не міг зрушити з місця, час ніби зупинився і все що відбувалося було ніби з майбутнього. Двері знову відчинилися і тримаючи в руках коробку з печивом, заходив Андрій.
«Що там шибеники малі, ще не замучили мені Олю?Швиденько всі до мене, маю вам гостинці!»,- всі наввипередки побігли за чимось смачненьким. Лише Артемко, так і залишився стояти там де був. Оля, підійшла до нього і побачила, що в руках сильно стиснута була її фотографія. У волошкових очах, було вже ціле море і сліз, і радості, і щастя. Артем, тихо промовив, - «Мама…».
Мрії збуваються, Оля з Андрієм всиновили Артемка і тепер всі разом приїхали, щоб побачити, як там його друзі. Хлопчик, щодня відкладав цукерки в коробку для них, а потім чекав коли знову побачить свою Велику родину.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419380
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.04.2013
автор: Любомила