ухилитися можна -
але не від такої з куль...
світ ще трішки побудь помаранчевим!
я торкаюсь холодних скул
діду, встань, там тебе ждуть станції!
давай руку чи ти будеш намотувати
пухнасті небесні кола?
і чи водитимеш як водив
вже для святого петра і компані
вічнозелений свій локомотив?
і чи плескатимеш по спині
напарника свого вірного
у шерстяному пальто?
і морозні панно настінні
і відблиски сонця пильного
відрізнятимуть потойбічністю
залізничне твоє лото.
ти знов діятимеш за сигналом
і коритись тобі будуть рельси
і разом із ними шпали
драбиною лізтимуть в серце.
нащо влип ти у цю історію?
нащо ці окуляри з монет?
давай знову розділимо порівну
ситро і хрусткий багет.
давай - як раніше! - увечері
молоко із широких піал
тримати двома біля печі...
ти не думай що це фінал!
ось я зараз ключа від шафи
що загублений вже давно
в часу виміняю за готівку
ми ще раз зіграємо в шахи
ми увімкнем старе кіно
тобі дихати треба тільки
відштовхуй ногами дно!
виринай набирай цього кисню
із запасом ще років на сто
ну хто там необачно навмисне
невчасно тисне на кнопку стоп?!
ну хто ці накреслив розклади
на дев'ять на сорок днів?...
світ приречений
в нього розлади
і все менше добрих дідів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418827
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.04.2013
автор: Світлана Пражко