Розворушу знемогу,
Вийду в серпневий сад –
Знову я маю змогу
Бачити зорепад.
Зоряно-тихо плачуть
Синії небеса…
Чом же в цім люди бачать
Диво і чудеса?
...Кажуть, коли ще вчились
Люди земні ходить,
Вже був давно обжитий
Далі від Сонця світ.
Знали там люди атом,
Всю таїну тяжінь,
Навіть могли літати
Променем в далечінь.
Та не змогли здолати
Ниці людські чуття –
Цілій планеті атом
Укоротив життя.
Досі камінні сльози
Ллє Фаетон* у світ –
Через віки нас просить
Землю не загубить...
...Тихі серпневі ночі.
Падають зорі в ніч.
Щастям зоріють очі
Біля коханих віч.
Він їй вуста цілує
В шалі юнацьких літ,
Мертву зорю дарує –
Чийсь недожитий світ.
Падають зорі тихо,
Падають із небес,
Але у тім, на лихо,
Зовсім нема чудес:
В небі нічному й досі
Плаче загиблий світ –
Через віки нас просить
Землю не загубить.
[i]* планета, що давно загинула.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415337
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.04.2013
автор: Василь Задорожний