Уяви, що небо відіб’є землю, як дзеркало, що твій човен – рапіра, що розтинає місяць, що твої пісні – тільки відзвуки вібрацій гарячої лави. І лава вливається в море, шаланда похитується і кружляє серед несамовитої безодні, освіченої лиш місячною доріжкою, Дорогою Ангелів. Ти ангел? Досягни крилом неба, і воно ужалить пекельною лавою, бо віднині відбиває землю, бо неба уже не існує, бо в моря уже немає кінця. Ти затиснутий поміж пекла. Шаланда тріпочеться. Гаряча піна, як на зло, біла. Вода вже кипить, зливається, з’юшується, осушує лаву, випаровує пил з легенів, шумить, бурлить, википає.
Не стрибай.
Чому ти завжди мене не слухаєш?
Тебе взяли в ангели тільки за грацію?
Холодно. Лава заковтнула спершу кінчики пальців, фаланги, кисті, а потім крила.
Подивися, вони горять.
Холодно?
Холодно.
Ти думав, що винирнеш з іншого боку, у небо? Немає неба. Ти ж ангел! Ти повинен це знати. Немає іншого світу. Лава. Холодно. Очі.
Очі пристосовуються до оточення. Видно місячну дорогу. Ти вже під нею. Можливо, ти вже не ангел. У тебе ж немає крил. Вітер розвіяв попіл. Вони згоріли. Без ангельських крематоріїв , без печей, по вітру, згоріли, крила. Холодно.
Не рухайся надто швидко.
Чому ти ніколи мене не слухаєш?
Ти вже майже на дні. Думай так. Думай.
Не віриш?
Так, я лукавлю, вибач, ти не потонеш. Ніколи. Дна не існує.
У лаві рифи, сталактити і сталагміти. Чому завжди говорять «сталактити і сталагміти»? Боротьба з самотністю? Навіть пил не буває вільним?
Дивись, твоя шаланда. А можна поміж води пливти на шаланді? Утоплені плавають морем на своїх човнах, поміж лавою, рибами і сталагмітами?
Ні?
Але ти ж ангел.
Спершу кінчики пальців, потім фаланги, а потім кисті. Ти у шаланді. Гавань. Сонце випарувало лаву, пил і воду. Скриня із картою неба закопана у піску. На рахунок «три» відкрий очі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415022
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.04.2013
автор: А.Чурай