коли народилась людина –
Бог сказав їй:
…дитино,
нічого не бійся,
Я буду з тобою
скрізь і завжди –
упевнено йди…
а щоби сумніви міг побороти
і доказ Моєї присутності
неодмінно знайти –
щоразу, коли озирне́шся ти –
поруч із твоїми слідами
побачиш Мої сліди…
упевнено йди…
сину...
…пішла людина
стежечкою у траві:
пі́дтюпцем, пі́дско́ком,
безтурботним кроком…
веселі джмелики
і метелики
медозбо́рили у її серці
і голові…
йшла-ішла – підросла
і подумала ненароком:
«…зажди,
чи справді поряд
із моїми слідами -
помітні Його сліди?...»
огляну́лася упіво́ка
і побачила
обіч відбитків од ніг своїх
два Божих сліди – чітки́х і надій-них…
безтурботно
стебелинку в зубах затисла
і далі собі пішла…
і так щоразу:
хоч прямо іди,
хочеш, звертай куди,
лужком-бережком,
чи самим краєчком води –
оглянешся, а за тобою слі́дом
за́вжди чотири вірні сліди́…
…аж якось настала
сіра днина,
і пробила
важка година:
прийшла до краю пустелі
людина…
…обминути пустелю?
але до Мети
конче треба її – пустелю –
навпростець перейти…
іди…
за тобою – чотири сліди…
маєш сумніви, може?..
озирнись: оті два – твої,
а обіч іще два –
Божі…
пустеля мертва,
пустеля безводна…
удень – пекельна,
уночі – холодна…
важко і страшно,
та мусиш ти,
людино,
пустелю свою перейти…
людина постояла
на краю
і у безвість пустелі
рішуче пішла –
сміла
і певна Бога була…
…піски і піски,
як віки́,
засмагло-лиці –
ні де́ревця аніде,
ні криниці…
голод і спрага –
хоч би ковточок водиці…
до решти змучившись,
озирнулася з відчаєм проти ночі –
а на пісках жагучих
два власних
кволеньких слідочки –
Бога поруч нема…
людина
серед пустелі – сама…
що тут робити –
лягати вмирати,
чи йти…
ногу за ногу плутано переставляти…
падати і вставати…
зовсім утративши сили –
повзти…
обра́зу і відчай
у серці
людина перемогла –
якось пішла…
врешті,
скінчилась пустеля –
чиясь
випадкова оселя
подорожнього прийняла:
зігріла,
нагодувала і напоїла,
окраєць хліба
у дорогу дала…
перепочила людина,
ожила́,
стежку свою упізнала
і дальше поволі пішла…
…довго мере́жилися стежки,
зацвітали і обсипались плодами садки –
людина упевнено йшла,
про пустелю свою
і не згадувала…
не озиралася позад себе,
бо не мала такої потреби...
якось же із цікавості,
чи жартома,
голова
напівобернулася ніби сама
і глянули очі туди,
де, звичайно ж, мали б стелитися
два самотніх
людських сліди –
О!.. – вирвався подив щирий,
бо слідів
стелилося слідом –
знову
чотири…
і сказала людина: – Отче!
я дорікнути Тобі не хочу…
але
за півкрок до загину,
у найважчу мою хвилину,
серед пустелі безплідної
Ти самотою мене покинув…
умираючи без ковтка води –
я озирнувся з надією,
і за собою побачив
тільки два мої,
безпорадні і кволі, сліди…
«…людино,
люба Моя дитино…
сину...
були надаре́мними відчай і страх:
озираючись у пустелі
без надії і без води, –
ти узрів
на пекучих її пісках –
тільки Мої сліди:
на той час –
Я давно уже
ніс тебе
на руках…»
01.04.2013
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414785
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 01.04.2013
автор: Валя Савелюк