Україно, моя мила, чом ти забарилась,
Чи дорога, що нам впала навпростець, та звилась,
Долі кращої не буде, марно сподіватись,
Невблаганна доля того, хто чекає манни.
Досить тужити й чекати, як з доброго дива
Запанує в нашім краї добробут та сила,
Досить плакатись сусіду у скрутну годину,
Що від доленьки лихої голова вся сива.
Край нам в спадок залишився щедрий та багатий,
Хоч і вдосталь було горя на землі від ката,
Сльози рясно поливали, кості густо вслали,
Та вимолили в бога ласки прадіди віками.
Нині гріх нам буде, брате, на долю жалітись,
На заваді що нам стало краще жить на світі,
Гуртом візьмемось до справи, ніколи журитись,
Наведемо лад всім миром у сторонці милій.
Як хазяїн путній дбає про свою оселю,
Без турботи ж в хаті сумно, діти невеселі,
Давно треба дати раду нашій спільній хаті,
Треба зрушить з місця воза, що стоїть й доселі.
Нехай кожен робить справу, ту що добре знає,
Щоб ми гідно стали жити, очей не ховати,
Зроду роду не цурались, коли кров заграє,
Нам пишатись є чим, брате, будем шануватись.
Ми господарі в країні, ми ж бо громадяни,
Пливемо ми в однім човні від скіфів прадавніх,
Ще розквітне Україна в піклуванні нашім,
Заживемо й ми як люди, бо ми того варті!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=41390
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 04.10.2007
автор: Vasilisa