Я в центрі міста,
В самому серці,
Де шмарують дощі тротуари і скельця
Порожніх автівок…
Так весною спрадавна ведеться.
Я в центрі цього недолугого місця,
Яке вкривається злістю
За свої почуття…
Гукаю,
А ти не озвешся.
Небеса натирають до блиску
Фетровим ворсом срібний таріль.
Гомонять хмарочоси
В самому центрі,
у серці…
Рахують краплини
під’їдзні скалічені сходи.
Похнюплені коні крилаті
мовчать дерев’яними сірими пащами
і вічно зеленими гривами
намагаються гнатись за вітром,
та тільки спроможні сіпнутись.
Скрипнуть надтріснуті лати -
Вершник весняний з похмілля…
Вже спати…
Я в центрі серця,
В точці кипіння нуздаю свою
Недолугу любов,
Своє надприродне бажання
Летіти.
Кружляю над містом,
Руками махаю щосили -
грубо тесані крила мене піднімають,
вітер мандрівний гукає,
гривою грає
кінь дерев’яний…
…таке неприродне бажання
лі-та-ти…
…таке недолуге хотіння
лю-би-ти…
21.03.13.
картинка: Скульптура Карла Миллеса "Человек и пегас" в Миллесгордене, что в Стокгольме.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411165
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.03.2013
автор: gala.vita