Знову сниться той сон: я до тебе іду.
А надворі вже май. Вся природа в цвіту.
Тільки стежка до тебе незнайома й слизька.
Я втомилась і сіла, бо іду не з близька.
Ніби біла хмаринка, пролетів гусей клин.
А останній, сіренький, ніби перст, був один.
Сирота сиротою, цей зневірений птах.
Може, був в чомусь грішний, чи з родини невдах?
Може, він чимось хворий? А де пара його?
Чомусь доля його близька серцю мого.
Стало так чогось сумно. Але час вже не жде.
Вже підбилося сонце. Вечір день украде.
Бачу я заблудилась, бо дорога не та.
Поки я роздивилась - повернувсь сірий птах.
Кинув пір"я на згадку. Щось мені прокричав.
Я тепер зрозуміла: чому птахом він став...
Вже прокинувся ранок, і закінчився сон...
У сні різне буває. В нім нема заборон.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410059
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.03.2013
автор: Н-А-Д-І-Я