Хвороба відступила і якось ненавмисно
Під ковдрою лежати стає дедалі тісно.
Вже й горло не болить і зняв пов’язку,
Що перед тим дружина умочила в спирт,
Та слина й досі ще гірка й доволі в’язка.
Підвівсь, в люстерко подививсь – о лихо!
На мене дивиться зарісший чоловік та тихий,
Його я чую стогін, немов би ехо то було.
Присів, чоло покрилось потом, від того,
Що бачив не себе я а якусь примару.
І перша думка, що голитись треба незабаром,
А потім – їсти, доволі вже валятись, спати,
Я скучив за життям, за світлом, за повітрям
І як ніколи хочу працювати…та їсти.
Назавтра вийду до людей і заявлю про себе,
Вони мене впізнати мусять, хоча б по одягу,
Або по впевненій моїй чіткій ході,
Сподіваюсь, що вона такою буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408835
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.03.2013
автор: Роман Хвиль