Загублені надії / епілог/

Життєвий    відрізок    різний,та    кожному    він    подарований.  У    когось    коротший,  а    в  іншого    довший.  Та,що    зумів    чи    зміг    за  цей    проміжок    для    себк    особисто    зрозуміти?  
     Постійно    ловить    Анна    себе    на    думці,  якби    не    почала    писати,  чи    впоралася  б  з    тим    перевернутим  з    ніг    на    голову,    життям?
Сама    по    цілих    днях    вдома,що    супроводжувалися    постійним    нездоров*ям.  Дочка    на    роботі,  внучка    в    школі.  Поробить    жінка    всю    хатну    роботу,  бере    ручку,  папір    і    починається    бесіда    з    собою.    В    хорошу    днину,  весняної,літньої,осінньої  пори,    йде    в    улюблене    місце  парку,  що    розташоване    трохи    далеченько    в    центральній    частині    міста,  там    не    далеко    її    сестра    живе.  Ось  при    нагоді    і    відвідини.
     Не    так    давно    побудована,  в    центрі    мальовничого    куточка,  капличка.  З    трепетом  в    душі  та    з    приємністю    зайде    жінка,помолиться    та    запалить    свічечку  за    здоров*я    родини.Вставши    з    колін  виходить,  полищаючи    на    тому    місці    усі    свої    жалі.  Потихесенько    прямує  в    бічну    алейку    парку,  до    своєї    улюбленої    лавиці.Сяде  роздивляючись    на    вже    знайомих  їй  перехожих,таких  як    вона    літніх    людей,що    часом    самі,  а    в  більшості    випадків    з    внуками    проводять    відпочинковий    час.  Розмовляючи    один    з    одним    та    граючись    з    дітьми,  збирають    листочки,каштани.  Приємний  той    гамір..,та    атмосфера    спокою  заповнює    думки.
   В    цю    осінню    пору  з    цікавістю    розглядає    небо.А    над    головою    віти    мов    схилилися  з    пожовклим    листям  кленів,дубів,каштанів.  Подув    вітерець,і    шурхіт    сухого    листя    по    бруківці  ляканою    мишею    шмигнуло    повз,шукаючи    нірку.  Провела    поглядом,скручений    багряний    листочок,що    врешті    знайшов    собі    місце  і    притулився  біля    ніжки    лавиці,  на    якій    в    задумі    сиділа    жінка.  Себе  враз  порівняла  з    тим    сухим    листочком.    Така  ж  самітня,не    знаходяча  собі  місця,в    тому    осінньому    житті.
   На    розгорнутий  лист  зошита    капнула    набігла    сльоза.  Сльоза    вплелася  в    потічок,  збігаючий  по    щоці,  разом    з    дрібними    краплинами    дощу,що    закрапів    від    нагло    набіглої    хмари.  Пересмикнув    плечима,  підняла  голову    вгору.Захмарене,сіре,небо.  Сонечко    сховалося    і    мабуть    надовго.А    його    так    чекає,так    чекає    душа...
   З    дерев  злітали  останні    жовті  листочки,  прикриваючи    сходжені    нею    стежки...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407025
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.03.2013
автор: Вразлива