Я - ніч, закохана у день,
Та з ним не стрілась покищо.
Ці вечір й ранок... Господи, за що
Вони нас розлучають?.. А час іде,
І сльози мої пишним зорепадом
Летять на Землю, та не долітають.
А так хотілось слід йому лишить,
Що я люблю його й буду любить...
Лише один туман нас може поєднати:
Хоча би раз на рік крізь ранок перейти,
Прийти до дня і ніжно обійняти,
Дихнути ніччю - і у вік піти...
Я жду на тебе,
Але ти не сам.
Ти заглядаєш в небо
На ясний сонця стан.
Мабуть, його ти любиш,
Воно ж все світить, гріє.
Але ти все забудеш,
Як зміцню свої мрії...
Здавалося б, як можу я любити,
Як з днем ми не стрічалися ніколи.
Але колись, ще до початку світу,
Ми в просторі однім з ним разом могли жити.
Та Бог. І за яку ж провину?
По своїй прихоті, по мрії
Нас розлучив. Й відчула я, що люблю,
Що образ дня ніколи не загублю.
І, може, він мене і не любив,
А, може, дума, що я в місяць закохалась.
Як був він днем, і так, як днем він жив,
Так в нього я закохана зосталась.
Але... Все ж час від часу
Листи він пише на вечірніх хмарах,
Пером змахнувши, ставить крапку,
І білі, як примари
Вони пливуть мені назустріч.
Але це рідко, так, немов туман,
Хоча зароджує в душі надію.
І я сприймаю це як жарт-обман...
А час іде. І все із ним минає,
Та не минає з ним моя любов.
Хоча, все, що було, я забуваю,
Та мрію знов і знов.
27. 12. 2000р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406271
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.03.2013
автор: ХВіСт