Угорі ще останні зірки не розтанули,
і куди зачарованим оком не кинь -
малахітовий степ, і крізь ранішню синь,
наче клапоть хмарини, летить над отавами
легкокрило-щасливий від дикості кінь.
Розсипається грива вітрилом наповненим,
терном чесана, вмита травневим дощем.
Степові полини з ковилою товче
розкуйовджена воля копитом некованим,
під присвист батога, не принижена ще.
Сивий полиск боків ще не витерто шлеями,
до свободи розбіг не втинали віжки,
і не зваблював хліб із чужої руки.
Що із того, що доля колись ще нашле йому
неподолану втому підЙомів крутих...
А господарські коні ішли, ніби крадучись,
поки в полі іржав неприручений біс.
І ховали в очах неподолані заздрощі,
витягаючи долі обридлої віз.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405290
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.03.2013
автор: Славомир