Широке поле, цвіт лугів.
І поміж скіфських курганів
Гуляє вітер волелюбний.
Козацького коня, бездумний,
Він заколисує. Поспи,
Поки мої сини й діди
Воюють шаблею та словом
За рід козацтва молодого.
А ввечері сяйне зоря,
Із Прип’яті лиха вода
Розкаже нам про страх і горе.
Смертельних хмар червоні штори
Закриють нас від Божих сліз.
О вітре, що ти нам приніс?
Це лиш початок. Як помруть
Маленькі діти – не забудь,
Що голод їх – не забаганка.
Смерть оббиває наші ганки,
Вона чекає, вона тут!
І цей нікчемнійший диспут
Не порятує нас із вами.
Ми це робили все роками,
І ось, настала та хвилина,
Коли погожа, ясна днина
Стає нестерпніша за біль.
Коли немов з важких похміль
Проснуться мертві. Й відімстять.
І лине в нас вогонь проклять,
Якого, вітре, не згасиш…
Чому завмер, чом не летиш?
Це все попереду, а ти
Чекай, коли мої діди
Із шаблею та словом Божим
Плюють в лице синам ворожим.
І поки дихає Мамай,
Коня його ти колисай…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404632
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 27.02.2013
автор: Stefan