Він був Світанком-тихим, прохолодним
Любив ранкові зорі і росу
Щоранку, проводжаючи Ніч в постіль,
Він милувався на її красу
Граційна постать і довершена хода
Пекучі губи, викупані в хмелю
Очей спокуса за собою звала
Пісні кохання розпливались над землею
Та День не дозволяв їм бути разом
І Ніч з палких обіймів виривав
Дарма Світанок озивавсь до неба
Його молитв ніхто не зустрічав
Він божеволів, ревнував її до всього
Вже прокляв Місяць,Вечір і Туман
Сліди його вкривали сльози-роси
А радість зустрічей замінював дурман...
Кохання вічне, але не життя
Холодне серце стимулів не має
Щоранку я дививсь на схід
Та не тепер. Світанку вже немає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402914
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.02.2013
автор: Чернець