Живеш для всіх.
А ти й для себе поживи.
Говориш: «Пізно. Повернулося б якби.
Авжеж, минулося, затихло, відгуло.
Всього бувало, мало щастячка було.
Тепер – неначе обмілілая ріка,
мов у лещатах-берегах, – боюсь гріха».
В твоїх очах – негасний біль, бездонний сум.
Та я побачив у тобі таку красу!
Таку незвідану зачаєну глибінь…
А ти не бійся, – струменись!
Повір собі.
А ти покинь усі печалі і жалі,
та й не пручайся, ми ж не діточки малі.
І не шукай ні в чому нашої вини,
та й повноводою до моря дремени.
Собою будь, своїм бажанням підкорись.
І буде те, про що й не мріяла колись.
Пізнай себе – перегортай живий альбом.
Відчуй Любов. Вона – свята.
Повір обом.
Пручатись годі вже, от-от життя мине.
Віддай себе до забуття й візьми мене.
За течією почуття попливемо, –
чаклунку-ніч без каяття проживемо.
А потім буде в унісон сердець биття
і зачароване оновлене життя.
Чому засмучена? Говориш – відцвіла.
Краще б замучена й щаслива ти була.
Тож усміхнися і від щастя пореви.
Шануй себе. Іще й для себе поживи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397250
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.02.2013
автор: Олександр ПЕЧОРА