Кожного вечора виливає душу
з ручкою та аркушем паперу.
Життя залишило гіркі укуси
радості назавжди зачинило двері.
Втомилась жити болем, та сльозами
відчаєм... Холодними думками.
В очах любові вогник погазає
та лиш горе память нестирає...
Кохання... так несподівано прийшло
в той новорічний вечір,
красивим почуттям у душу увійшло,
для описання нехватало слів та речень.
Неначе під зоряним небом сніжинки.
Вони вальсом кохання кружляли,
любов кидала в них свої краплинки
а у серці квіти розквітали.
Соромязливо опускала очі
зустрітись поглядом із ним боялась
та щось ніжне серце так лоскочеть
відчувала що у нього закохалась.
При зустрічах клялись, у вірності любові
а розлуки все важкішими ставали
життя без нього їй не кольорове
тих зустрічей ім не хватало.
Без нього задихалась.
Він немов балончик з киснем
любові вся віддалась,
а без нього в грудях тисне...
В один травневий день
музика у селищі колонки рвала.
Це Бог єднав закоханих людей
а в ній маля уже кричало.
Далі все як і у всіх
багато денних вже турбот
любов із ними жила, не тікала за поріг
та не зраджувала вулиці той поворот.
Разом все долали
йдучи рука об руку
вище всього їхні почуття стояли
амур їм говорив любові звуки.
Хтось заздрив, інші їм раділи
незважали на них просто
щасливими були та дякували долі
за назавжди зєднала їх в любові.
З кожним днем ставали різні перепони
несподіванки нові й переживання
в подружь усім таке знайомо
та у них іще міцнішало кохання.
В один літній вечір
йшовши разом із ним
сказала що найщасливіша в світі
й його вважає просто золотим.
Щасливою такою що боїтся
дивлячись на зорі що яскраво світять
ось там дві, наче недвоїтся
а по центрі батько охоронець місяць.
Та як кажуть щастя довгим не буває
так боїтся втратить дорогу людину
понад есе його кохає
та час ішов невпинно.
У день неначе грім із неба
прийшла похмура звістка у оселю
його уже нама, у тебе
між ними утворилась мармурова скеля...
Втратила найдорожчого чоловіка
з тієї миті не життя а порожнеча
в очах не було сліз, кусала лікті...
а у грудях сумувала і малеча...
Тепер життя перетворилось в біль...
самотність. Смуток. Туга...
усуди марится його усьмішки тінь
і голосу красивого ті слухи.
Думками повертаєтся в минуле
де була щаслива, де була її любов
"Час лікує рани" але як його забути
тепер йому уже не посьміхнется у вікно...
Пройшло із того часу 20 років.
Живе. Радіє, успіхами сина
дивлячись на нього бачить погляд, щоки
немов це він прийшов у гості на годину.
Все більше його риси помічає
кроки та усьмішку красиву
ділить з ним радість та знає
що він тепер її диво.
Горовять: "Час лікує все"
та несправді не так
і кожен день цим живе
лиш зовні не подає знак.
Час їх лиш шрамить
та вони продовжують боліти
Хоч інколи й приходить мить
десь у душі... та лиш Всевишній це помітить.
Смерть усе може вбити
та незможе знищити те почуття
коли втратими... Та продовжуємо ними ми жити
навіть тоді коли пішов хтось з життя.
Навіть коли поряд їх нема
ця любов іде у вічність з нами
у любові кожна мить є дорога
і нічо не вдієш... що грає нами мов ляльками...
Незабаром день св. валентина
день закоханих. Кохання
знову буде повертатися в минулого частину
в дні щасливі що були останні...
В минуле що назад не поверне
лиш піде в садок, тульпанів там нарве
і віднесеть йому, та подарує
від душі заплечеть, та розкажеть як за ним сумує...
Прийде втоптаною стежиною
до його могили, що сама втоптала
йому теж хочется побути із дружиною
мить дорогоцінна ця настала...
Прийде... Щоб порушить його спокій
і тихенько прошептати, що ту осінь памятає
той танцпол широкий
що і доцих пір його кохає...
20.04.2010р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396637
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.01.2013
автор: Ель Демір