Немало сходинок з печаллю, болем, сльозами,
Незгодами життєвими та грозами
Ведуть наверх, до сонця, понад хмарами,
Де все заграє неземними барвами,
Де велич душ – як незворушшя скель,
Несхитна і незламна. І пастель
Відтінків відчуттів інакша, та збагненна
Так , наче враз побачиш достеменно
Опісля сліпоти кипучий цвіт садів
І так вражає – аж бракує слів!
А ті, що не дійшли, й кавалки мечуть глини –
Нехай собі! Живуть – і Бог із ними!
Хіба з вершини дивляться на те?
Та ні! Лишень на сонце золоте,
Блакить небес та каравели хмар,
І бірюзу морських солоних чар…
На те, що вічне… Щоб з’єднатись з ним,
Спитати: «Чи колись я був тут?.. Ким?..»
Знайти себе і те, що у тобі одвічне,
Вдається, лише злившись з вічним…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394802
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.01.2013
автор: Innessanew