Гніздо звила й породила
Діток на світ Божий.
І у церкві охрестила
В літній день погожий.
Тай ростила, научала,
Як у світі жити.
І як треба, то мовчала,
Щоб всім догодити.
Будувала щастя тихо,
Як могла – терпіла.
Та без грошей тільки лихо –
Добре розуміла.
Відірвала від сердечка
Діточок поволі.
Полетіла із гніздечка
У пошуках долі.
Поспішила з гнізда-хати,
Із рідного раю,
Щоб далеко працювати
У чужому краю.
І знайшла собі роботу.
Мусить бути шана,
Проявляючи турботу
До старого пана.
Підмиває, підтирає,
Горщики виносить.
Брудні речі забирає
І нові приносить.
Доглядає діда гарно,
Робить все охоче.
Добре знає – не на марно,
Заробити хоче.
А заробить – відсилає
Діточкам додому.
Але зовсім не бажає
Такого нікому.
Тої праці і прибутків
Брудних та смердючих,
Бо шукаючи здобутків
У кодлах гадючих
Полишила дітей дома –
Не бачить, не чує.
Тільки в грудях їй оскома
Постійно ночує.
Вночі плаче та ридає,
Хоче доторкнутись.
Та одного лиш не знає,
Як до них вернутись.
Так минає рік за роком –
Працювати треба.
Вже і діти є під боком –
Забрала до себе.
Та що з того, як сумує
За гніздечком рідним.
І у серці жаль тамує
За тим краєм бідним.
Де в дорогу напинала
Широкі вітрила,
Де зростала й формувала
Свої юні крила.
Й полетіла – не вернулась,
У світи відбула.
До чужого пригорнулась
І своє забула.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392787
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.01.2013
автор: Бойчук Ігор