Шматки зимового неба схилилися над головами модрин, які ховали ноги у снігові замети, аби хоч на мить зігріти свої холодні душі. Дорога, закута у лещата льоду, мчала у темну безвість, забираючи разом з собою думки дівчини з сумними очима. Вона мовчазно сиділа у авто, що втікало від снігової істеричної пані, яка шукала партнера до свого танцю. Шкода, але ніхто не зважувався на таку пристрасну пропозицію. Її холодні, крижані обійми сковували кожну клітину душі, перетворюючи на уламок криги. Всі кажуть, що новорічні свята, то є час для того, аби подумати про прожиті, змарновані чи то пак щасливо проведенні дні, тижні та місяці. Щось має підказати, як жити далі, про що мріяти і кого очікувати, коли годинникові стрілки поєднаються у короткочасному цілунку, щоб за мить відчути розлуку на довгі місяці. Хтось байдуже махне рукою і скаже, що нічого не зміниться, інші задумаються про те, щоб такого забажати, а дехто відчує, як народжується мрія всього життя. Про що ж думала та тонка постать?? Які думки панували у її голові, силуючись втиснутися до підсвідомості? Уста мовчали, вони втомилися від постійних запрошень на біс від оточуючих, які жадібно всотували кожен звук. Мовчати… Це те, чого прагнула душа, одягнути гамір навколо у тишу і дати можливість думкам бесідувати самим з собою.
Вона думала про те, як її сприймали оточуючі, у яких образах поставала її душа перед поглядом світу та тіней, які щохвилинно юрмилися навколо. Дехто скаже, що не варто занадто перейматися тим, що кажуть інші, адже важливіше, що відчуваєш ти сам. Можливо…Важко щось говорити….Думки юрмляться у голові, їм там затісно, вони пориваються на волю, аби вдихнути повітря щастя та надії. Очі втомлено вдивлялися у темряву вечора, хотілося опустити повіки, забувши все сказане за ці роки….
“Мало хто знає, що за маленькокаліберною зіницею сіро-зеленого оченятка простягається цілий світ, у якому вистачає місця і для самотності, і для галасливих дітлахів, і для Андруховича з Ліною Костенко, сотень і сотень прочитаних книжок і тисяч віршів…. Десь там ховається ніжна душа, гостре відчуття краси, і янгол з обпаленим крилом…”
“Вам хтось казав, що Ви – гарна? Це дійсно так. Повірте, у наш час скромність мало кому потрібна, вона відмирає поволі, відчуваючи паралізуючий ефект сучасності на своїй душі. Скромність.. До чого вона Вам?? Вважаєте, ніби хтось це оцінить!? Запевняю, що тут питання видається вочевидь риторичним…. Задумайтесь на моїм словами… ”
“Тихе, мовчазне створіння, яке обережно крокує по життю. Вона боїться дивитися в очі перехожих, бо там втома, страх та злість на сіру буденність. Її душа кришиться під тиском страху, невпевненості та спогадів. Безхребетна істота, яка дозволяє іншим топтатися по власним очам, мріям.”
“Ви-талант. Пишіть!! Ваші роботи дуже насичені, глибокі, хто б не був діючою особою у них. Щасти!! Приємно, коли хтось розуміє твою власну душу…. ”
“Сіра особистість, думки якої живуть на папері… Мабуть це було найбільш переконливе та влучне визначення для зображення власної душі. Сірі фарби…Визнаю, що жити у світі сірості неможливо, однак навіть світанок має тінь. Проте, жити у його полоні вічно він не прагне, громовиці душі та думок скресають кригу серця. Весна торкнеться ніжною рукою. Пальці ріжуть друзки пошматованої душі, але рани з часом загояться, адже поруч є долоні, які оберігають їх від тіней.
Я хочу вірити!! Кохати!! Жити у світлі світанку!! Я маю на це право?!....”.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390704
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.01.2013
автор: філософ