Приносити знадвору своє дихання
В протяжності вечірніх гулів вулиці
Вважати власні кроки надто тихими,
Й чекати доки врешті-решт роззуєшся.
За кавою словами також бавитись,
Розповідати, за вікно дивитися -
Як ліхтарі поволі м’яко плавляться,
І яблука зимові долу сипляться.
Аж паморозь.
Чи ж лід непримиренності?
Ніде, ніколи нам немає спокою,
Кавовий осад звичної буденності,
Розчинні ранки з цукром і патОкою.
Аж паморозь.
Холодна й швидко тануча,
Блискуче сива на зимових яблуках.
Дитинний захват спогадами крадучи,
Ми губимось у присмаках і запахах.
І кислу їх солодкість відчуваючи,
І гладкість і округлість їхню матову,
Знадвору в теплу сутінь повертаючись -
Ще довго їх із рук не випускатимем.
Аж доки паморозь на них зігріємо
І кірка стане трохи більш яскравою,
Ми пригадаєм, як були щасливими,
Лиш через те, що їх зима не вкрала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390293
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.01.2013
автор: NNNP