І якщо
на вістрі божевілля сміються беззубі клоуни,
То
у підвалинах часу плачуть без'язикі проповідники.
Сплітаючи крижаними пальцями обнадійливість та страждання в пучки вдаваної радості, здалося, що сум безцінніший, аніж калюжі сліз щастя.
На гойдалці секундного маятника сиділо кілька планів прозаїчного майбутнього, які штовхалися та проклинали один одного на невдачі:
- Ти лише випадковий намір, дурню.
- А тобі все одно не вдасться врятувати світ.
- Може, і не вдасться, однак це не буде так неочікувано, як твій провал щодо творіння добра...
Вони без угаву патякали про неможливість успіху, тим самим розносячи його примарні відблиски в майбутнє з кожним рухом невгамовного маятника. Плани своїм непорозумінням паплюжили дійсність, забруднюючи її плямами неможливості гідного прийдешнього.
Під гойдалкою сидів клоун та слухав їх балачки. Він перебував там достатньо довго й вже встиг втратити всі свої зуби, адже втрачав по одному через кожну суперечку. Йому не залишалося більше нічого, окрім як сміятися, демонструючи пустому простору навколо свою немічність. Клоун слухав та радів із того, що вже ніколи не зможе приносити щастя, бо перестав вірити в нього. Йому потрібен був лише сум, однак він не міг його собі здобути, бо був справжнісіньким клоуном і міг самостійно продукувати лише радість.
Іноді до нього навідувався заплаканий без'язикий проповідник. Він добре знав, що клоуну потрібен чистий сум, знав, як допомогти йому з цим, однак не міг цього зробити, бо не мав язика. Від того й плакав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387164
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.12.2012
автор: Lucre