«Цок-цок…» - цокає десь у кутку під завісою тіней годинник. Старенькі, кволі стрілки ледве проходять своє вічне коло – хтось повинен відміряти час. Крок за кроком тягнуться хвилини, години, дні, роки, і ,наче, вже не згадати, що було тоді, десь років зо два тому у цю самісіньку мить. А було ж ,напевне, щось важливе, цінніше за старий годинник, що висить на стіні. Мляве світло лампи падає додолу і в ньому частинки пилу крутяться в якомусь міфічному танку. Хочеться пригадати, та даремно. Настає мить, коли ти також стаєш тим старим, пилючним годинником, що лише відміряє час. Хочеться повірити, але нове не приходить; настане момент, коли зрозумієш, що всі нові емоції – забуті тіні тих, які були колись, два роки тому. Щороку все по-новому, але насправді, то лише закономірний плин часу, й наша гра пам'яті просто не дає нам збожеволіти. Достатньо просто визирнути у вікно. Невже не те саме, що було вчора, рік тому? Нове? Погода додає якихось нових барв? Лише гра світла. Та люди інші проходять повз, але хтозна, чи для них це також не звичка.
Я розгортаю старенький блокнот, усміхаюсь, і ,мимоволі, розумію наскільки порожні спогади. Колись писала про якесь там кохання до того, кого вважала тим єдиним, а зараз єдине, що зосталось – ці самі мої ж слова на його честь. Як швидко холоне цей запашний чай, а зимова ковдра вперше цього річ прикрасила себе інеєм. Я на мить зупиняюсь у роздумах про це і розумію, що ці думки були колись, та ще ,напевне, будуть. Холоне чай, поволі збільшуються кути між металевими стрілками на циферблаті й…. знову по колу. А хтось за вікном чекає на дівчину. Тремтячими руками огортає для неї квіти. Такі милі та привітні хризантеми ,не боячись білого холоду, сяють бузково-червоними барвами. Минає час, проходять люди. Її все немає, а погляд шукає її всюди. Із-за рогу вулиці визирає дівчина в яскравому пальті, їй личать ці квіти.. Знову думки, а спогади у кожного подібні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385207
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.12.2012
автор: Роксолана Сова