Збіліли струмені дощу.
Сліди минулі заболіли.
Сирітство зиркнуло несміло
із давніх літ.
Пручалось тіло
холодним подихам зими...
Буває й так.
Поміж людьми
бреде людина самотою.
І їй не впоратись з собою,
якщо порине у дими
нудних порожніх віддзеркалень
чужого світу.
Самота.
Хвилинна хворість непроста.
Зречешся і себе поволі.
Та не посмій зректися долі.
Бо то лиш проба.
Суєта краде твій час і зайві сили.
Та так,що й світ стає немилий.
Даш раду ти.
Ще пані - ніч
загляне жадібно у очі -
і вже людина ніц не хоче,
живе в полоні протиріч -
та ранок жде.
Бо він - настане.
Надійся!
Серцю вільно стане
любити й вірити - повік.
Сказав же мудрий чоловік:
душа і друг за все цінніші,
хворіти духом - то найгірше,
а сміх і радість - рідні є.
Нехай хвилина настає
така,що світлом тихим сяє.
Усе минуще-хай минає.
Ми були.Будемо.Ми - Є.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382828
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.12.2012
автор: Анничка Королишин