Не так давно, коли сміялись зорі
І вітер сердито завивав,
Я пішла. В нічному коридорі
Мій голос потрохи затихав.
Здавалося, розбиті вщент
Надії, сподівання та думки.
Тоді я втратила момент…
Що залишилось? Тільки йти.
Говорили, що це не вихід – втеча!
Боягузтво! Слабкість! І дурня!
А що робить, коли в серці порожнеча?
Коли вирішуєш зопалу, навмання?
І пішла. Не озираючись, як треба.
Хоч і чула позаду сотні стріл.
Та все одно. Я лиш служниця неба,
А виховував мене тихий буревій.
Так пройде день. За ним ще кілька.
Легше? Не знаю, дивно так…
Вільна? Вільна…Вільна!
Але журба ще й досі на вустах.
Цікаво, хоч хтось мене згадає
У тому минулому житті?
Чи для всіх мене вже і немає?
Добре. Нарешті поквитались ми.
Так пройде місяць. А за ним ще кілька.
Що відбувається в цій грішній голові?!
Все ж чудово…Ні, здається тільки.
Не так все…Дивіться - журавлі…
А зорі плачуть вже. Їм не до сміху.
Вітер нашіптує пророчі ті слова.
О Господи, дурна ти, зберігала кригу
Від полум’я власного єства!
Повертатись? Як, коли, навіщо?
До кого? І як це пояснить?
Це ж дурість буде вже найвища!
Це як до прірви останній крок зробить!
Повернусь! Сміливо! Завтра! Для життя!
До рідних! Скажу, що змінилась!
Справді, я вже зовсім не така.
Головне, що не спізнилась.
***
Тоді з мене сміялись зорі.
І вітер іронічно завивав.
Минуле залишивши у коморі,
Я повернулась, бо колись пішла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382593
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 05.12.2012
автор: Катерина Бондаренко