Мідь почорніла.
Наїжачилось небо…
Змішались думки.
Фарби тріснули, зсохлись, вкрились часом.
І в ті прогалини розколи й зломи
Маленькі каганці
Знічев’я зазирають в майстерню на землі,
Цей світ мене творив,
Творив,
А потім здичавів,
Байдужістю поріс…
Без дощів.
Пензлик хтів,
Щось сказати та в горлі вата,
Шорсткі всі вигини земні,
Шорсткі і вуглуваті,
З того боку,
Де засуха в душі,
Асфальтова дорога,
Пливуть мрійливо ліхтарі,
Відбитки шкаралуп і бивні носорога,
Тремтять ледь-ледь живі
Витягуючи воскові світи з Далі,
Чекають дні.
Чекають ночі перехилити світ,
Аби побачити в монокль,
Невидимий, але присутній слід,
Того, що не було…
Мідь жевріє при світлі вікон,
Рахує камінці,
Бруківкою мандрує листопад , згадає що колись…
Наспівує, та в горлі свист,
Тоді як народивсь,
Тоді, як сонце ще було,
Тоді, як вірити могло...
Вже витягають лід
Із серця і долонь
Безбарвні промінці.
Мандрують по щоці
Ті ніжні каганці…
І хто сюди привіз
Танок валіз.
Букет жоржин
І кавовий пігмент,
І хіть,
Все те, що до весни,
Без мене проживе, має ж жить…
Чекаючи весни
В мені.
ілюстрація : "Геополитическое дитя, наблюдающее рождение Нового человека" Сальвадор Дали
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379451
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.11.2012
автор: gala.vita