Жили Вода і Небо не парою, а як одне ціле. Довкола більш нічого й нікого. Купались один в одному, меж не бачили. Аж сказала якось Вода:
- А де Ти, а де Я?
- Нащо Тобі це?- відповіло Небо.- Я - як Ти! Ти - як Я!
- А може я красивіша, ніж Ти. А може - глибша!
Замислилось Небо...
- Якщо хочеш, - подарую Тобі Зорі. Побачиш в їх світлі які ми...
І засвітило Небо Зорі.
Замилувалась Вода, але де межа між ними - таки не видно.
- Ні, не бачу... І, взагалі, може то не Зорі зовсім, може то мої глибини так світять з мене. Напевно, я таки краща за Тебе...
- Якщо хочеш,- подарую Тобі Сонце. У його сяйві побачиш, де закінчуюсь Я і починаєшся Ти.
І засвітило Небо Сонце.
Довкола Води межа стала горизонтом. Розмежував горизонт Воду і Небо.
І Неба того було - скільки зір бачив і душа прагла, як сліпої на всі віки Любові, а Води - на одну планету тільки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378852
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.11.2012
автор: Маріанна Вдовиковська