Тобі доведеться боротися навіть обличчям в підлогу,
Не дієва та істина «не б’ють того хто лежить»,
А я буду миритися з тим що Осінь лише випиває чай і в дорогу,
Я буду миритися зі всіма її справами, навіть якщо іде не в останнє,
І якщо лишає мене назавжди…
Переступай цю любов, одинокий мій,
Скінчився час коли рятували слізьми.
Знаєш де я була тисячу років?
Знаєш, де будеш, тисячу ти?
Чекати…
Ступай кроками в’язнів,
В кожного з них історія –
Навіть Смерть доводить до відчаю
І та починає вірити в їхні розповіді.
Я бачила неодноразово, як падали з неба
Найпрекрасніші творіння і лишали по собі
Ріки крові змішані зі слізьми,
Так боролась Смерть зі своєю слабкістю.
О ці казки!
Я здається вчора наткнулась на тебе серед власних думок,
Серед власниць червоних Пежо,
На вулицях брудних столиць,
Там перехожі були настільки схожі з тобою,
Магазини кричали, як легені від болю,
Повітря пропалене, а на даху,
Хтось випускає на волю сніг – пінопласт,
І так гучно б’ється в асфальт…
Ти вже сотні імен переміряв,
Кожне з них пасувало тобі, як вперше,
Зрештою, я не знаю чи Старбакс бореться з Холодом,
Але поки Сонце в тобі,
Поки Музика пульс налаштовує,
Зустрінемось, як завжди…
Вечоріє, час коли тому хто бачить в ночі
І тому хто проповідує день, нічого не видно.
В цих англійських кафе є тільки дощ,
Що й загалом потрібно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376616
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 09.11.2012
автор: Ваньоха Р.