А що, власне, змінилося? Буває, приходить в голову таке питання. І починаєш думати. Бо кожен день щось міняється. Але ж можна сказати : ні, життя кожен день - така ж рутина. Ти просинаєшся невиспаний, їдеш у свій універ, чи то на роботу, запихаючись у переповнену маршрутку, чи сідаючи в своє авто. От змінилося ж в когось - з маршрутки перейшов на машину. Але з іншого боку - коли це було? Ну катаєшся ти на роботу на машині. Але й це приїдається. Ні, все одне й те саме. Але якщо дивитись з іншого боку - змінилось. Ти ще більше стаєш в'язнем рутини, ніж колись. Або міняєш одну рутину на іншу. І переходити з однієї на іншу - теж стало звичкою.
А може ми сліпі? Звичайно не в фізичному значенні. Бо в цьому випадку тобі просто не залишається вибору. А "сліпими" ми себе самі робимо. До певних речей, подій, людей. Починаємо не помічати нових деталей, нових дрібниць. А життя і складається з дрібниць. Бо навіть коли погано, дрібниця може заставити тебе посміхнутись. Дрібниця, а приємно, як кажуть.
Так може ми мазохісти? Та ні, чого б то. Тоді чому ми самі собі робимо погано? Самі собі заклеюємо очі, чи робимо перешкоди, щоб не бачити нічого навколо. Життя - як дорога. Попереду ти бачиш тільки дорогу, закатану в асфальт, місцями діряву дорогу, яка веде кудись в кінець. А на узбіччі ж все найцікавіше. Те що вартує побачити. Вказівники якісь, в кінці кінців. Хоч трохи орієнтуватись, куди їдеш. Зупинитись, вийти з автівки, роззирнутись. Цікаво ж. Тому що ти розумієш, що зрячий, і дивишся на життя.
А може ми не хочемо бачити більше. Може когось влаштовують слайди, які нам запихають в голову з телевізора, інтернету та просто ті, хто зацікавлений в створенні біомаси схожої на нас, біомаси, що їде в маршрутках, живе своїм асфальтним життям і не дивиться по сторонах.
Окей. Ми розуміємо свою помилку. Просвіт в голові, ми навіть впевнені, що знову зрячі. Зрячі, коли зробивши усю довбану рутину, побачивши достатню кількість дірявого асфальту, задаємось питанням : " а що, власне, змінилося?". І думаємо. І тільки коли починаємо дещо розуміти, стає важко. Не вміщається в голові. Як так? А хоча... Може менше з тим?.. Треба лягати спати. Завтра зранку знову в універ. Треба встати раніше, щоб влізти в маршрутку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373956
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.10.2012
автор: Ярема Підпільний