Мерехтять зірки на небі
міліардами світил…
Ти ще згадуєш про мене?
Якщо так…Чому ж лишив
свої спроби, намагання?
Невже все було дарма
і весна уже востаннє
в нашім серці відцвіла??
Більш не прийде й не стривожить
наш холодний супокій, мертву тишу.
Не посміє.
Вже не мій…
Відбуяли дикі квіти.
Повсихали ручаї.
Ми любилися мов діти,
а розстались мов чужі, незнайомі,
одержимі поміркованістю дій!
Лиш пожовкле кладовище перед нами…
Ти не мій…
Залишається сміятись
над безглуздістю речей,
у конвульсіях здригатись
і ховатись від людей,
щоб хоч якось захиститись.
Мінімально вберегтись.
Вижити!Та не скоритись!!
Не програти цей двобій!
Як же хочеться творити
незважаючи на біль…
А у голові лунає, констатує:
«Вііін нее твіііій!»
Ні на хвилю не забула…
Дуже прагла.Не змогла…
Брили льоду в моїх грудях,
антарктичная зима...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372817
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.10.2012
автор: Христина Рикмас