Вже несила мовчати, а крик застрягає у горлі,
Та й ніхто не почує, задавлений відчаєм, крик.
І від п’ят до душі підіймається нишком, поволі,
Невідомого страху, караючий заживо, штик.
Що страшить до мурах? Не лишити для діток нічого,
Пустота у сплетінні, очах і бездумних словах.
Попід небом ходжу і волаю нечутно до Бога
- Не обріж моїх крил, обіймаючий, теплий розмах.
Я прошу не буди, бо життя це мій сон сокровенний.
Не примушуй топтати буденності сірі сніги.
Хай я буду дитям незіпсованим та безіменним,
Це мій зоряний світ і ця ноша мені до снаги.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371245
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.10.2012
автор: Любов Чернуха