Твоє дихання рівне.
А моє, ніби зі стукотом серця хоче вирватись на волю
Та не може…
Це так дивно спостерігати
Заціпеніння рук,
Що ще вчора мене обіймали…
Зрозуміло лиш те,
Що заховавшись під ковдру –
Я замерзну залишившись одна…
І не дивно,
Що ти зараз смієшся.
Адже в тебе я ще раз одна не остання…
І може дивно тобі буде це чути,
Але щастя моє лиш в тобі.
І по іншому вже не буде.
Я ж бо всю любов, всі страждання –
Все, що в мені присвячую лиш тобі…
Так, тобі – тобі …
А чи варто,
Робити такі пожертви -
Заради нічого?
І не спитаєшся навіть ні в кого -бо всі такі ж як і я.
Тонуть в безвиході!
І летять вниз, без крил своїх небесних думок.
Ну давай, тисни на курок!
Я стрибну в морок
І ти, вже мене не побачиш.
Можливо і вже не почуєш,
Бо рота закрию і голос утрачу
У вирії шалених вимог…
Самовизнання…
Так, саме це всім і потрібно…
Не отримають люди – все вже добігло кінця.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370478
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.10.2012
автор: Вероніка Стрельченко