Не вірю обіцянкам. Бо ти так повільно і ніби ненавмисне сплановано убив мою довіру до тебе. Жорстоко убив. Задушив своїми ніжними руками, коли вона ще була жива. Душив, а вона билася в конвульсіях. Добив. Завмерло. І не ворушиться. А я, присипавши свою довіру холодною сирою землею, прокуреними думками твоїх віщих снів почала їсти свою душу. Жадібно, давлячись їсти... Бо за весь той час самообману, яким так люблю займатися, дуже зголодніла. Нічого, любий, я вірю. Ти лише скажи мені своє соте "обіцяю" і підемо запікати на вечерю моє серце. Разом приготуємо його, а потім з"їмо. Будемо куштувати його з червоним вином. Так, з червоним, сухим, напівсолодким. Це буде ідеально смакувати. А хоча, я не впевнена, що серце запивають саме червоним сухим напівсолодким вином. Знаю, що душу свою пережовувала, заливаючи зверху кавою. А червоне вино - це класика, до м"ясних страв. Це логічно, чи не так? Хоч споживати будемо не зовсім м"ясо, та ти завжди знайдеш потрібні спеції, любий. Сип побільше. Ще. Щоб перекрити цей солоно-гіркий присмак. Хай. З"їмо і на тому... Не скажу, що болить, як би мене не запитував. Все добре. Лише скажи своє тисячне "обіцяю" і підемо стріляти в моє єство. За кожен твій влучний постріл тобі будуть співати мої пташки. Голосно так, радісно співати. То вони радіють так, відколи вилетіли з мене разом з останнім подихом душі. Відтоді співають. Правда, дивно якось співають, майже кричать...але ж, співають... От тільки мовчали чомусь тоді, коли душив мою довіру, зваливши її на холодну підлогу, своєї убого заставленої враженнями квартири. Й досі згадую твій жорсткий дотик витончених пальців музиканта на тонкій шиї моєї свідомості... Та не скажу, що нестерпно. А буду завжди тобі посміхатися. Лише скажи своє мільйонне "обіцяю" і підемо гратися з моїми почуттями в сніжки. Ти будеш брехати мені, а я буду плакати. На морозі сльозинки закришталіють, ти збереш їх на срібну ниточку, яка ледве нас зв’язує, і подаруєш мені вишукане гірко-солоне кришталеве намисто. Це буде чудово. Я буду одягати його на кожен твій сеанс брехні, а ти будеш мною милуватися. А болить... Є ще, значить чому боліти... А я буду тобі посміхатися. Ти тільки скажи своє чергове "обіцяю" і...... Чергове... не вигадали ще цифри, більшої за безкінечність... Тому, обіцяй мені, коханий. Обіцяй, а я буду робити вигляд, що вірю, і давитися рештками своєї душі, яку не доїла. Ти тільки скажи своє чергове і я віддам тобі..... а що ж тобі віддати, якщо вже нічого не маю? Все розірвали, розтягали на шматки кігтисті лапи твоєї хибної совісті. Ти вбив в мені усе моє і таке потрібне.... Чуєш? Знову співають мої пташки... Повернулися.. От дурні істоти! Хто ж це в морози повертається? Бо в мені ж нині йде сніг. Самовіддані, дурні істоти. В мені. Кричать. Правда дивно якось кричать, неначе співають. Значить, живі....
Не вірю обіцянкам. Бо ти так повільно і ніби ненавмисне сплановано убив мою довіру до тебе. Задушив своїми витонченими руками музиканта, коли вона ще була жива. Душив, а вона билася в конвульсіях. А тепер немає нічого. Та це не важливо, лише скажи своє нове "обіцяю" , кидай ліпити сніжки з моїх почуттів, вимети зі своєї голови крихти хибної совісті і мерщій до столу. На тебе очікує вишукана страва... Пташки. Уявляєш, самі залетіли до мікрохвильовки,голівки опустили, крильця склали і сидять... Я їх лише перцем притрусила, щоб тобі було смачніше. Це вони вилетіли з мене погрітися до мікрохвильовки, бо дуже вже замерзли в моїй зимі. Сідай швидше, любий. Мий свої ніжні витончені руки вбивці, бо зараз будемо їсти, разом з кволим бажанням жити, страву високої кухні - моїх пташок...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360593
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.08.2012
автор: Дивна