Замість серця у тебе шматочок відбитого скла,
Не прозорий, відтінку морського зеленого дна.
Щоб відмити від мулу, я сльози на нього лила,
Заважала облуда, її невагома стіна.
Перестала ридати. Сказала, як хочеш живи,
Відпустила без суму, на всі перехрестя доріг.
Залишився поблизу, у просторі радіохвиль,
Став мені талісманом, і спокій ночами стеріг.
Знову звикла, що поруч твій погляд, рука і плече,
Безвідмовна готовність сховати мене під крилом.
Я була не готова, що ти теплим ранком втечеш,
«Ти сама відпустила» - магніт майорів над столом.
Ось у цьому весь ти! Доки гнала - мене цілував,
Таки втерся в довіру, привчив до живого тепла.
Залишив попід серцем - надії жевріючий сплав,
Що загоює рани, немов би живильна зола.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360002
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.08.2012
автор: Любов Чернуха