І
Якось вранці прокинусь. Де я?
Жамевю. Брак повітря. Двері.
Лиш згадаю: сусідка Неля,
Барви неба старі панелі,
А насправді ж бо ультрасині,
До безмежності інтенсивні.
Їх рефлекс украду в зіниці,
Аби потім не зупиниться.
Підніматимусь у долину
Із заплющеними очима.
Спотикатимуся об квіти,
Що ростуть на даху у світла.
Я сплету собі з них драбину
І долізу до половини –
Решту виріже з плівки сонце
Й подарує мені, як доньці.
ІІ
Якось раптом обернусь. Де я?
Жамевю. Брак дощу. Пустеля.
Лиш згадаю: зелений вельон
Купувала в крамниці «Делі»
І згубила його в дорозі.
Перші в серці сліди корозій.
Не болить. І не стану знову.
По пекельнім піду піскови.
Обпікатимуся до крови
Об фальшивостей днів окови.
Не шкодуючи шкіру, боса,
Із діагнозом простоволоса,
Я кричатиму в повінь: Літо!
Захлинаючися від світла,
Не фіксуючи факт обману
І пісок, що набився в рани.
Підсвідомо сліди хододні
Розітну крізь пісок долоньми,
А корінням вплетуся в стелю –
Шмат блакиті і хмар пастелі.
І відчую, що стала древом –
Між підземністю та наднебом.
ІІІ
Якось раптом отямлюсь. Де я?
Жамевю. Брак тепла. Душею
Все ще спрагла. Знайду дешеві
Босоніжки, колись рожеві,
А тепер до кісток пожовклі –
Не мої, недоречні, змоклі…
Напівсон – наче тінь безсоння,
І птахи шелестять у скронях.
Вони гріються від артерії.
Тридцять дев’ять і дев’ять. Це я
Застудислась, бо змерзла в ноги.
Лікуватись не маю змоги.
Конденсую весняний іній –
Те колишнє за мною віно.
У минуле немає вікон,
Від майбутнього вип’ю ліки.
ІV
Я в нікого спитаю: де я?
Жамевю. Брак життя ідеї.
І згадаю: займення Нея –
То моє, на ментальній сфері.
Стану біла, мов сивий простір,
Буйним снігом запрошу в гості.
Не до себе, а десь далеко,
Де не порожньо, ясно, легко.
Я руками, що були вільні,
Доторкнуся до обімління.
Стан фатального зледеніння.
Остаточний. Аж до коріння.
Аж до кінчиків нервів болю.
Ампутуйте, хто-небудь. Молю.
24.08.2012р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359560
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 24.08.2012
автор: Анастасія Витрикуш