« … Славные были денечки в конце двадцатого века…»
Кінофільм « Гостя з майбутнього»
Вислухайте мене і пробачте. Бо я грішний…
Золоті дев’я ності… Розвал Союзу, незалежність, епоха первісного накопичення капіталу, « дикий» капіталізм. Тоді я був « молодим, високим і струнким» . Для мене дев’я ності були не золотими, а блискучими. Чому блискучими? Бо не все те золото, що блищить.
Життя вирувало. Вирувало- не те слово. Штормило. Теліпало тим штормом і людей. Хто дужчий- борсався, як міг, а слабші каменем йшли на дно. Безробітні інженери вішалися, сиві професори збирали недопалки ( в магазинах курива не було, а на чорному ринку 3-4 рублі пачка, це при зарплаті 200 совітських рублів, а її- фіг дають) , учениці ПТУ віддавалися за палицю копченої ковбаси та пляшку горілки. Студентки філфаку- за похід в «кабак». Думаю, досить…
Ось у цей шторм і вкинуло життя трохи наївного хлопчину, який життя знав по більшості з книг, кіна та свого невеликого життєвого досвіду- себто мене. Та що я бачив у своєму житті? Ну, хіба що військову казарму в одній з братніх республік. Та й то лише пару місяців. Ненька- Україна, щойно народившись, почала скликати своїх вірних синів. Аж тут виявилося, що в мене- плоскостопість і мене комісували на радість матері. Значить, СА( совітській армії) я був потрібен, а українське військо мною погребувало? Ну і біс з ним.
Мама( нині вже покійна, нехай земля їй буде пухом) завжди хотіла, щоб я мав вищу освіту і неодмінно- педагогічну( до речі, до цього часу їй вдячний). О, наївні мрії сільської жінки: вчитель, поважна людина. Знала б ти, мамо, як зараз поважають вчителів… Вибачте, відхилився. Отже, мама хотіла, щоб я вчився, а я хотів одружитися. Як у казці про Дюймовочку. Маму засмучувати не хотілося, зрештою, можна було поєднати приємне з корисним. До вишу вступив без проблем( і без хабарів). Як медаліст склав перший іспит на відмінно та був зарахований поза конкурсом. З корисним було покінчено. А от з приємним- не склалося…
Ми познайомилися ще школі, у випускному класі, на спортивних змаганнях. Я займався спортивною гімнастикою, відвідував спорт школу, навіть розряд мав… Та це неважливо. Коротше, як побачив її- обімлів. Струнка, фігура так нічого, але це все- другорядне. Саме головне- обличчя. Знаєте, такий близькосхідний тип: трішечки вилицювате, очі злегка розкосі і чорні- чорні, як у відьми. В тих очах я втопився, як у безодні. А ще- хвилясте темно- русе волосся нижче плечей. Богиня. А, може, навпаки- демон.
Знову я відхиляюся. Кохання виявилося однобоким. Спроба суїциду- невдалою( двері вибили, лезо відібрали, руку перев’язали, мене зв’язали). Знаєте, а вона через два роки написала мені, просила про зустріч. Але до того часу я вже не був милим ніжним хлопчиком. Зачерствів я душею. Створив навколо себе оболонку грубощів і цинізму. Розучився прощати. Можливо ця зустріч повернула б щось втрачене. Та ще тоді я навчився не шкодувати за тим, що вже зроблено. Не шкодую і тепер… Чи я насправді був таким? Не знаю. Світ робив нас такими. Світ, де будуються храми, але всі моляться Мамоні- Золотому тільцю. Світ у якому слабким немає місця. І ми молилися разом з усіма. І ми не подавали руку слабким, а переступали через них, топталися по них.
А інакше- всі б топталися по нас. Так думали ми. Ніхто не хотів бути «лохом». Хоча слово це вживали рідко. Частіше казали «бик тупорилий».
А життя вирувало. Та де там вирувало- штормило. Шторм у морі г…на. І ми гойдалися на тих хвилях. І самі потроху ставали г…ном. Чим ми тільки не займалися: торгували на ринках, були «на підхваті» у кримінальників( трохи полякати «бариг», розтрощити палатку). І чим ми були кращими за тих дівок, що віддавалися за шмат ковбаси? Хіба що тим, що нас мучило сумління( інколи).
А ще ми ходили на патріотичні мітинги, збори УНА(Української національної асамблеї), возили в Польщу горілку та спирт. Як це в нас поєднувалося? Напівкримінальні націоналісти- сміх та й годі.
Жінок же я ненавидів лютою ненавистю. Жив, як у тій пісеньці:
А мне водки стакан заменяет любовь
И все говорят, что я пьяница,
А я говорю- я совсем не такой,
Просто мне никто не нравится…
І пішло, і покотилося…
Далі буде.
Можливо.
Колись…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357971
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.08.2012
автор: посполитий