Настала весна. Поруч з брудними кучугурами снігу з’являється перша зелень. На асфальті розтікається безліч струмочків і формують численні калюжі, які створюють дискомфорт для прохожих, яким весь час доводиться їх перестрибувати. Дерева лише натякали що скоро вони вберуться в таку для всіх очікувану зелень, яка в майбутньому дасть тінь від палючого сонця. Лід майже розтав, але це не заважало мальовничій панорамі весняного парку: минулорічне листя та дрібні гілки лежали рівним сіро-коричневим шаром, а підтрухлявіли лавки у перших теплих сонячних променях викликали зачудування.
Першокурсниця Лілія, про щось задумавшись, спостерігала за цим весняним пейзажем з вікна університетської бібліотеки, адже весна наставала і для неї. Чому ж їй так болісно переживати її почуття кохання? Вона розумна, красива, має багато друзів, але не така як усі, інша, особлива, для неї в житті все так легко і зрозуміло, але тільки не тоді коли вона кохає. Молода дівчина старається не сумувати, вона сповнена надії.
В момент її глибоких роздумів до читальної зали увійшов він, той, про кого вона так довго думала і боялась з ним познайомитись. Це був молодий, статний юнак, аспірант Олексій. Взявши праці античних філософів, він сів у кінці зали, позаду Лілії, ближче до вікна. Всім своїм зовнішнім виглядом він виказував свою занепокоєність, але що ж могло її викликати? Не тільки закінчення навчання його гнітило і роздуми про подальше життя, а і те, що йому давно подобається одна дівчина – першокурсниця Лілія, але він ніяк не наважувався з нею заговорити, адже такій дівчині як вона точно не повинно бракувати уваги інших хлопців. У нього багато знайомих дівчат, але спорідненої душі йому так і не вдавалося знайти. Ще ніколи він не був таким беззахисним. Завжди веселий і впевнений у собі, а зараз соромиться, як хлопчисько.
Годинник на стіні вибив шосту – час здавати літературу. Лілія читала «Вопросы философии». Вона завжди любила почитати щось для загального розвитку. «Філософ – це майже щастя» - сказав Олексій Лілії, кладучи книги на місце, - «Епікур був безперечно правий у своїх висновках, для повного щастя, на мою думку, не вистачає людині лише взаємного кохання» - відповіла дівчина, - «Безперечно і ви, і Епікур - праві» - зауважив Олексій.
Коли обоє вийшли з бібліотеки, то зустріли одногрупника Олексія, який його давно уже шукав з якогось важливого приводу і здогадався перейняти біля бібліотеки, бо телефон був вимкнений. Довгождана зустріч закінчилася, так і не встигши початися. Далі все закрутилося як у калейдоскопі. Так багато справ: конспекти, заліки, сесія і ще багато чого. Літо. Кінець навчанню, для когось уже назавжди, але почуття неспокою чомусь не зникло, мабуть, за звичкою.
Минув рік. Весна була холодною і затяжною. Хоч сніг розтанув, але довгождане тепло не поспішало приходити, ніби роздумуючи чи заслужили на нього мешканці міста. Лілія та Олексій зустрілися знову: він тримав за руку якусь ефектну білявку, а вона йшла поруч з симпатичним хлопцем атлетичної статури. Їхні погляди в один момент зійшлися. Так несподівано. В обох було відчуття ніби у в душі обірвалася струна і утворила порожнечу, яку ніколи нічим не можна буде заповнити. Вони розминулися уже щоб більше ніколи не зустрітися, напевно …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356968
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.08.2012
автор: Лілея Лозова