Вона сиділа мовчки на даху
І поглядом лиш зорі рахувала.
Вона давно не вірила йому.
Вона давно на нього не чекала.
Над містом проливалися вогні,
Байдуже вдалині диміли труби,
Вели розмови жовті ліхтарі,
а там під ними - люди, ринки, клуби.
Все мріяли вогні про те життя:
Із місця рушити, проспектами пройтися.
Усе зітхали тихо, а вона...
не знала як від того вберегтися.
Сиділа і дивилась догори,
Все думала: як би ж то стати небом!
І що ти зараз їй не говори,
Здається все несамовитим ревом.
І можна тут не підіймати рук,
За них ти вищий, місто тебе чує.
Вмостився на тополі чорний крук -
Уява вже прикмети їй малює.
І дні, і ночі пролітали повз.
То зорі вийдуть на лічбу в рядочок.
То зазирає в очі сірий стовб,
Що з ліхтарями грає в мам і дочок.
Вона усе сиділа на даху.
Із хмар ліпилися лише канадські мапи.
Вона давно не вірила йому,
Але могла б усе за це віддати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354613
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.08.2012
автор: Мажорська*