Ну, ось... Не знаю, з чого почати... Як давно я не брала до рук звичайний аркуш паперу просто щоб писати, пережити, вилити якусь невеличку частину свого серця, запросити погостювати у свою душу, просто, щоб відчути... Я зовсім розівчилася писати... Не знаю, де шукати всі слова, як їх складати у довжелезні речення, а все основне- залишати між рядками... Я навіть не пам'ятаю, як це: говорити і мовчати водночас...
А може я просто не знаю...що там, на дні мого серця? Чи ще живе воно, чи дихає, чи ще вміє дарувати людям розраду і усмішку, чи вчиться творити світ з нуля, чи б'ється?.. Боюсь знати... Бо є сотні запитань із словом “чому” і жодної відповіді, яка б не поміщала у собі три крапки...
Ну, ось... Знову не знаю що писати... Чи то в думках, чи то в почуттях загубилася зовсім. Раптом захотілося послухати ніжну музику, відчинити вікно, запросити на чашечку чаю лютневу Хурделицю, пригорнути до серця, поцілувати у холодне чоло, втішити, розказати, що життя- прекрасне, що десь там, за одинадцять з половиною днів прийде Весна... Хоча, вона мене не зрозуміє, знову затужить, вирвиться із моїх обіймів, крізь відчинене вікно і більше не прийде... Її життя,- то холод і заметілі...
...Лунає музика, дивні мелодії, переплетені із моїм серцем... У кімнаті і досі відчинене вікно, а я знову шукаю слова... А може запросити на танець Вітер, дарма, що я зовсім не вмію танцювати, він візьме мене за руку, ледь відчутний ритм, запах зимових володінь, незрівнянна музика Шопена, кусочок неймовірності на дні серця, і щось таке невеличке, але дуже важливе... Хоча, Він не відчує мою душу, відпустить мою руку, втече і знову полетить підслуховувати вічний шепіт закоханих над нічним містом... Його життя,- то блукання у шелесті стомленого віття дерев...
І знову ця мелодія... Так, вона... Заставляє битися моє серце із швидкістю світової хвилі, замріятись, вдихнути Весну, вчить пробачати, закохуватись у життя, жити... А раптом захотілося бути щасливою... Точно! І зовсім не боятися... Так! Просто не питати Неба, що для мене готує доля завтра... Пробачати, молитись, вірити, дарувати усмішку перехожим вулиці, з нетерпінням чекати весну, плекати кожний її подих. І дарма, що я і досі не знаю, як пахне розмарин, іноді спотикаюсь із швидкістю шість разів за дві години, часто боюсь своїх бажань, ніхто мені не може заборонити залишатися собою,- наївним дівчиськом, якому для повного щастя треба так мало- просто бачити усмішки дорогих людей, і тих, кого ще не знаю...
Просто відчувати... Просто любити... Просто жити...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354317
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.07.2012
автор: Весняна Осінь