Мій син малює двері. Питаю: - Що це, сину?
А він: - Я їх відкрию, щоб знову повернутись,
В минуле, гарне й добре, куди захочу я.
Оце б знайти ті ДВЕРІ. І я би завітала
В дитинство, що минуло (вже кілька тисяч років
Пройшло), а я зайшла би туди хоча б на день.
Побачити, що разом ще рідні ненька з батьком,
Коли немає й гадки, що в світі є розлука,
І гамір – в теплій хаті, і іволга – в дворі.
На більше і не треба. Побачити щоб квіти
На клумбі біля хати. І я – (смішна!) з ляльками
Із гілочок. А лЯльки – у платтях з пелюсток.
А ще зайти у ДВЕРІ, де ми із Ним – за ручку.
Коли ще вірить можна, що ти – один, єдиний.
Що все життя – за руку. Разом. З коханим. З Ним.
А ще я надто сильно зайти хотіла б в ДВЕРІ,
Де я – така щаслива, а мій синок – манюній,
І поносить це чудо рідненьке на руках.
Щоб пригорнуть до серця його маленьке тільце,
Тримати на колінах і цілувати щічки
Кругленькі і рум”яні, що пахнуть молочком.
Ті ДВЕРІ є, напевно, вірніше навіть, точно.
Мабуть, ми недостойні, щоб часом керувати.
І нам чомусь не кажуть, де формула ота.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351097
Рубрика: Білий вірш
дата надходження 18.07.2012
автор: Ліоліна