Вона закохалась
В його несміливість.
Її чарувала
Дитяча грайливість.
Її дивувало,
Як часто він сниться,
Хоча вона знала—
Це скоро скінчиться…
А він не здавався
Щодня і щоночі,
То хвилями грався,
То ніжно у очі
Бездонні вдивлявся…
Божився любити…
У вірності клявся…
Казав, що не жити
Без неї такої…
Казав, що не кине:
До неї одної
З край світу прилине…
Не мала спокою,
( А він носив квіти…)
Бо була Рікою,
А він звався Вітер…
І були хвилини
Пронизані щастям:
Він кожну краплину
Торкав, мов причастя…
…На дереві віти
Сріблили морози.
Чекала, що Вітер
Утре її сльози…
Чекала—прилине,
Коханням зігріє.
(Божився : не кине—
Брехати не вміє…)
І він повернувся…
Холодний й байдужий.
Поглянув, надувся…
Вона: «Милий друже…»
Не слухав ридання,
Ту синь, що голубив
Підняв спозарання
І, вишкірив зуби,
Плескав об каміння…
А Річка мовчала.
В коханні терпіння,
А Річка—кохала…
…А він не здавався,
Ще дужче сердився.
Коханням він грався,
Бо Вітром родився…
Шаленій цій драмі
Нема виправдання.
Як хвилі об камінь
Розбилось кохання…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347989
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.07.2012
автор: Олена Іськова-Миклащук