Як же я потонула у тих очах. Я тоді не розуміла, чи то мова його така важлива, чи то він став для мене важливим, чи то і всесвітом взагалі. Його очі ховали окуляри, а мені здавалось, що не тільки їх, а і цих п’яти метрів між нами взагалі не було.
Як же я втратила тоді контроль. Я думала про нього, я думала про нас. Хоча нас ніяких і бути не могло. Я думати могла про все, тільки одне обмеження, воно мало бути пов’язане з ним.
Я уявляла його оселю і як я по ній ходжу у своїй вухатих капцях, сідаю на підвіконні, звішую ноги, на мені його сорочка, я посміхаюся, щасливо наполохане на голові волосся все куйовдиться. А він розходжує у своїх шкіряних класичних капцях, він не така дитина, як я. Не сміється як я. Але я бачу, що посмішка проривається на його дорослому серйозному обличчі. Він тільки зі мною може забувати свій вік і ставати моїм однолітком.
Я знаю, що буду кохати його. Яка ж я дитина. Який він дорослий.
Я ховаю погляд, соромлюсь, коли він помічає мої закохані очі, а коли говорить до мене, здається, стаю взагалі німою.
***
Я не могла зрозуміти, що я у ньому знайшла, та я починала розуміти, що втрачаю не будучи поряд із ним.
Я задумалась і вирішила, що мене зачарувала його недоступність, вік і статність.
Знайшла схожого, така ж посада, вік схожий, також нічого собі такий, вирішила спробувати, чи таким же незламним виявиться цей 45-річний доктор наук.
Помилочка вийшла. Я довела собі, що можу звабити будь-якого доктора наук. Він був не таким гарним і приголомшливим, як мій обранець, та як кажуть, такі люди так вдячні у ліжку, що дуже старанні. Він виявився вдячним не тільки у ліжку. Він просто виявився моїм лектором по одному із предметів, що я мала здавати.
Що ж ви думаєте, нічого я не здавала. Моє молоде тіло разом з моїми експериментами і дослідами все за мене здало. Він був таким вдячним, що пропонував допомогу з іншими предметами, та я не потребувала більше його помічі. Та і я заприсяглася, що наступним чоловіком, перед яким я роздягнусь буде саме мій обранець.
Сьогодні мій батько назвав мене "дівчиною легкої поведінки", хтось йому доніс про того доктора наук, якому я здала іспит у ліжку. Я чомусь і не сумнівалась, що він дізнається, йому завжди було відомо, що я і де роблю. Навіть як я втрачала цноту за зйомній квартирі друга мого бойфренда десь у хрущобах, він знав уже ввечері.
Мені не було цікаво щось від нього приховувати.
Цей «концертик» мого предка і виявився останньою краплею, якої не вистачало мені, щоб наважитись піти у наступ, я і так уже декілька місяців слідкувала за моїм коханим, хотілось перейти до рішучих дій.
А тут іще батько нагадав, що я його дочка і я вирішила, що це має допомогти. Здібності батька допоможуть на деякий час заховати його у довгий мішок.
Вранці перед парами я зібрала речі і пішла у путь. Я знала, що можливо доведеться повертатись додому, тому залишила неоднозначну записку.
«Мама, тато! Ваша блудлива донька пішла блудити далі. Короче, я йду з дому. Можливо ненадовго. Не шукайте. Ви знаєте, що я можу подбати про себе. Цілую Вас. І тато, я не сплю за гроші. Пробач, це моє особисте життя».
На парі я сиділа дуже засмучена. І робила все, щоб він помітив мої бідні очі і мою велику валізу.
Моя зухвалість, моя впевненість не покорила його, так може він любить піклуватись про жінок, любить таких бідненьких, полишених собачок. Я вирішила спробувати усі ролі. Для нього я би і японською гейшею стала, якби він захотів.
Пара закінчилась та я не йшла. Я чекала, поки ми залишимось у аудиторії удвох.
І ось цей момент. Я тягнусь по свою валізу, щось бормочу під носа. А він такий підходить ззаду.
- Тебе помочь? – Я тільки цього і чекала. Він був такий українофоб, що я майже ради нього почала перестроюватись на російську.
- Ой, якщо Вам не складно. Тут майже усі мої речі. – Як же я навчилась брехати. Так були усі ті речі, які вже викидати збиралась, найбідніші, найгірші. Треба ж було якось підготуватись розігрувати бідну овечку.
- А что случилось, ….??? – Він завжди звав мене на прізвище, та я і не ображалась, це дещо мене навіть і збуджувало.
- Та тут такое дело. Квартиру снимала, а хазяйка требует денег, а у меня нет ей заплатить… - Придумувала находу я.
- А родители?
- Я с ними почти не общаюсь, ушла с дома, когда поступила, они предоставили меня самой себе.
- Куда же ты пойдешь?
- Не знаю, я вообще ничего не знаю. – Почала давити з себе сльози я.
- Ой, перестань, ты же сильная девочка, я давно заметил. – «Який же ти в мене кмітливий» - промайнуло в голові.
- Есть такое… - Кинула я і вже починала тремтіти від думки, що ж може піти далі.
- Короче, так как ты очень хорошая, и мне стыдно так тебя оставлять, можешь переночевать у меня, пока не найдешь квартиру. Может родителям позвонить? – Поцікавився він.
- Нет, ни в коем случае. Я пока не готова начать с ними общаться, и не хочу, чтобы поводом стала моя неудача в самостоятельной жизни. – Я уже починала гладити себе по голові у думках за такий гарний план, тільки залишалося ще не просто переночувати у нього, а й хоча б трохи наблизитись до нього. Я тоді ще взагалі не розуміла, як це виявиться непросто, важко і майже нереально, я встигла стати для нього другом, сестрою, дочкою, студенткою, куховаркою, прибиральницею, перш ніж він помітив нашу статеву відмінність. Хоча для нього саме це не було важливим.
Я снувала по його квартирі, мов примара півночі, намагаючись зрозуміти, що робити, коли півні проспівають мені прощальну пісеньку.
Він працював допізна у своєму кабінеті, а я пильно слідкувала за вогником у щілині під дверима. Мені було цікаво, як він живе, коли лягає спати, коли прокидається, що любить на сніданок, навіть яка його улюблена зубна паста і туалетний папір. До таких дрібниць. Я хотіла зазирнути йому під капот, у центр його нутрощів, у його суть, й його душу. Та я тоді не знала, які ж жахи там творяться.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347567
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.07.2012
автор: Біллі Джин