Невже я на морі?
Тільки-но приїхав - всі побігли шукати житло, купувати їжу, або й випивку, всі вони все ще заклопотані, у них "вічний бій", "жнива", "і спокій лише сниться"... Я так не хочу. Це - досвід, треба відразу усвідомити, або навіть у-підсвідомити: я на морі, я відпочиваю, бій скінчився, "пусть зольдатен немнього поспать"... Відразу, з усіми речами, яких, дякувати Богу, небагато, прямую до моря.
Краєвид автентичний, видно з першого погляду, що досить обшарпана, але така майже рідна, поспіхом, зовсім трохи підфарбована набережна цілковитий рік морально готувалася до цієї майже раптової, майже випадкової зустрічі зі мною... Та поки що не вірю. Біля самої води шурхотять, мерехтливо наповнені дрібними наутілусами, камінці, різнобарвні, ось тільки що пекучі, а нині вгамовані лінивими, кудлатими хвилями, усміхнені, блискучі, до краю сповнені пустотою, що залишилась, коли ці хвилі забрали в себе всю спрагу, все тепло південного, пекучого, нестримного, жадібного сонця, всю втому колись молодих і хвацьких чорноморських вітрів, що заплуталися в солоних, буро-зелених, десь зів*ялих, а десь вже давно сухих водоростях проміж гальки. Хвилі залишають камінню лише прохолодну порожнечу, вони дарують каменю цю порожнечу, начебто додають об*єму, щоб і надалі вбирати сонячну жагу, вони дозволяють тривати цій круговерті взаємної закоханості природи, цього взаємного збагачення і спустошення водночас. Повільний, навіть наче важкий, хоча і сповнений найдрібніших солоних морських бризок і піни, вітерець, геть не дає жодної свіжості, а лише огортає пекучим, вогким на дотик, пружним і м*яким духом моря, він наче сивий туман, що таємничо сховавсь, ще вранці, проміж прибережних скель, і чатував на тебе, плекаючи і намагаючись зберегти для тебе це відчуття своєї глибинної свіжості і спорідненості до морської безодні, до шторму, до високих, гордовитих, смарагдово-синіх хвиль, щоби вразити тебе, збити з ніг, ошелешити... Але не зміг. Не дочекавсь. Не втримався. Наче розбійник напідпитку, який чекав-чекав на тебе у темному провулку, в тіні кіпариса, стискаючи в долоні свого старого, доброго ножа, що завжди приносив зиск і удачу... Чекав, та й осовів, і хитнувся, і вислизнув випадково з руки вірний ніж, і в мить вашої зустрічі він уже не грізний повелитель твого гаманця, він просто загулялий перехожий, що кумедно, навколішках, шукає щось сп*яну загублене в тіні того кіпарису... Але вже не страшно, і навіть невідомо нікому, що мало бути страшно, що доля знову розвернула події шкереберть майже за мить до твоєї появи. Тож і вітер не вражає, не огортає тим своїм морським віялом, здається, що такий самий вітер дув щойно у вікно маршрутки Сімферополь-Малоріченське, у вікно, розжарене, як гирло доменної печі, у якому розплавляються не лише останні цукерки в рюкзаку, під подихом якого наче розтікається у голові мозок, і якби не гірський серпантин, що, на щастя, геть позакладав вуха, мозок би вже витік просто на лямки заплічного мішку.
Невже я на морі ?
Якась висока нота загубилася у вушній раковині і блукає, і бринить ледь чутно, не даючи нарешті запанувати в голові всім цим місцевим звукам: таємничому, недосказаному шепотові хвиль, тарабарському, але вдоволеному бурмотінню гальки під ніжним, чуттєвим дотиком прибою, брутальним, схожим на озвучку німецького порно, зойкам чайок, ледь чутному, але впевненому гудінню вітру проміж іржавими, обліпленими мушлями і водоростями, металевими опорами пірсу. Підіймаюсь на пірс та іду до самого кінця, наче залишаючи суходіл, наче заглиблюючись в морське єство, зливаючись із мінливо-величною, якоюсь лагідно-дикою, ситою сонцем, вітром, хмарами, скелями, але все одно хижою і первісно-химерною морською душею... Та все ще ні. Не сповнивсь. Не усвідомив. Не відчув...
От і край пірсу. Скільки пам*ітаю, на пірсі майже завжди був хтось: або двійко-трійко рибалок зі спінінгами, або зграйка молоді, або й дітлахів, що завзято розлякують всю рибу, чудернацько, із вихилясами стрибаючи у воду під заохочуючі крики дівчат і під рибальську лайку, та вилазячи на пірс знову по старих, прикутих до бетону іржавим цепом, вантажних шинах. Тепер же, на диво, немає нікого. Знімаю рюкзака, кросівки, шорти, майку... загалом, все. Зараз можна. До найближчої людини на березі - метрів двісті. Тільки я і море...
Підходжу до краю. Обережно "втрачаю рівновагу", ноги все ще стоять на пірсі, але тіло, залишаючись прямим, поступово нахиляється, голова і руки випереджують решту, і без жодного поштовху, шуму, майже без бризок, набравши повні груди гіркуватим повітрям, падаю у воду. Очі закриті. Море, ти тут, зі мною? Головне, не злякати його. Гучні крики, енергійні рухи - зайві. Море, візьми мене... Мабуть, так тихо і нерухомо чекає жінка на ті заповітні, єдині у світі слова. Коли вже він наважиться, коли підійде, коли скаже "кохаю", коли обійме, накриє цілунками, притисне своєю важкою долонею, коли, нарешті, вгамує жагуче лоно, що вже набухло і пустило соку?.. Спочатку відчуваю, як малесенькі, щипучі пухирці повітря весело мандрують шкірою, приязно вітаючись із кожною волосинкою, що підіймається, відповідаючи на ці дрібненькі, пустотливі дотики. Потім чую, як поряд поволі пропливає медуза, неначе досвідчена дівчина, що грайливо дражнить мене, торкаючись вздовж стегна умитою, пупирчатою червоною полуничкою із холодними вершками... Нарешті, свідомість наче накриває всеосяжна, справжня хвиля прохолоди і безоднього мовчання, нарешті через усі пори лине у мене саме та, таємна, прохолодна порожнеча, м*яко вичавлюючи і забираючи з собою, на дно, всі наче правильні і розумні, але по суті сумні думки, всі безпорадно-полохливі тривоги, всі важкі спомини, потаємні, але здебільшого пусті надії, обгрунтовані, але завше марні сподівання, хитромудрі плани на майбутнє, ще вчора такі наче активно-позитивні і агресивно-дієві, але зараз трохи недоречні в своєму войовничому оптимізмі... Я, так само, як ті камінці на березі, починаю сповнюватися цією вічною, прохолодною порожнечею, яка єдина може увібрати в себе все і позбавити всього злого і поганого, що дарує нам життя, яка може знову зробити наші надії не такими смішними і нездійсненними, наші мрії - не такими наївними і невпевненими, наші слова... Та до чого тут слова?..
Потроху відчуття повертаються. Нарешті зникла та висока нота у вухах, і чується, як рухлива морська тиша поступово доповнюється гудком далекого пароплава за обрієм, потім раптовим сплеском сапфірово-зеленої хвилі, потім завзятим цокотінням гвинта маленького скутера, що тягне здоровезний жовтий "банан" із білими, як молоко, відпочивальниками на ньому... Наче вступають одне за одним смичкові, клавішні, духові, потім інші чудернацькі інструменти цього найкращого у Всесвіті оркестру. Відкриваю очі. Бачу, як ближче до дна заклопотано пропливає зграйка зеленушок, медузи велично ворушать парасольками, а сонячні промені, чомусь зовсім не гарячі, рухаються в товщі води в такт хвилям. Крізь воду бачу, як на березі, оповитий сонячним сяйвом, височіє шпиль величної і красивої церкви-маяка Миколи Чудотворця, нещодавно збудованої на пам*ять про загиблих у морі. Майже бачу, як десь піді мною, на дні, проміж рапановими мушлями, сидить великий коричнево-зелений краб, якого я зловив, а потім відпустив минулого року, і привітно махає мені єдиною клешнею...
Тепер повірив. Тепер відчув. Так...
Я на морі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346671
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.06.2012
автор: Rukosh