… Я вже не пам’ятаю коли повертався додому з веселим настроєм. У моїй голові коїлось казна-що. Думки про самогубство, про смерть… Сьогодні я зайшов у свою мансарду, а там пусто. Ніхто не чекає, як завжди, протягом багатьох років.
Я сів за комп’ютер, клацнув “мишкою” на “вінамп” і запустив музику. Була надія, що музика врятує мене від цього лиха. Але надія помирає останньою. Вона і померла багато років назад…
Не було нікому ані подзвонити, не було друзів, коханої, не БУЛО НІКОГО! Тільки я і самотність…
Істина самотність – це присутність людини, яка тебе не розуміє…
Я ліг спати…
Сон…
“… Ніч. Я вийшов на спорожнілу вулицю. Холодний вітер сіяв густим дощем, дрібні краплини лопотіли по вуличних ліхтарях і блищали навколо них, мов скляні намистинки. Куди тепер? Якби в мене тієї миті була чарівна паличка, я б вчарував невеличку гарну залу в стилі Людовіка 14, де кілька добрих музикантів виконали б для мене дві – три речі Гендля й Моцарта. Бо мені тепер хотілося саме такої прохолодної, шляхетної музики, і я пив би її, як боги п’ють нектар. Ох, якби я цієї хвилини мав приятеля, доброго приятеля, що десь у комірчині під дахом мріяв би собі при свічці, а біля нього лежала скрипка! Як радо я порушив би його нічний спокій, нечутно піднявся б стрімкими сходами, звалився б, як сніг на голову, і ми б за розмовою і музикою пережили кілька годин неземної втіхи! Колись давно я не раз зазнавав такого щастя, але й воно пішло в непам’ять, між тими днями й теперішніми пролягли зів’ялі, мов зірвані квіти, роки.
Так міркуючи, я йшов далі. Нічого, можна обійтися без камерної музики та без приятеля, і смішно мучити себе даремним прагненням тепла. Самота – це незалежність. Я її хотів і давно вже здобув.
Незалежність холодна. О так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зорі.
Я не квапився додому – плентався нога за ногою, піднявши комір пальта. Та хоч як поволі я йшов, однаково опинюсь у своїй мансарді, у своїй уявній домівці, яку я не любив, але без якої я не можу обійтись… Тепер я благав бога, щоб мій добрий настрій не зіпсував дощ і хоч я блукав один в своєму маленькому, але красивому місті, я надіявся, що закохаюсь.
Кохання – це коли щастя другого є умовою мого щастя.
Ох, як важко знаходити цей божистий слід у житті, якими ми
живемо, в нашу добу, таку вдоволену, таку бездуховну добу, серед цієї архітектури, цього ділового світу, серед цієї політики й цих людей! Як же мені не віддати душу Йому і не вмерти серед цього світу, коли я не можу ділити жодної його мети, і жодна радість мене не зачіпає. Я не можу довго всидіти ані в театрі, ані в кіно, майже не читаю газет і рідко коли сучасну книжку, не можу зрозуміти, якої втіхи й радості шукають люди в переповнених вокзалах, готелях і кав’ярнях, під чадну, набридливу музику, в барах, вар’єте розкішних міст, на всесвітніх виставках, на карнавальних гулянках, на лекціях для тих, хто прагне освіти, і на великих стадіонах. Я не можу ані зрозуміти, ані розділити всіх цих насолод, хоч мені вони приступні, а тисячі інших людей тільки прагнуть їх скуштувати! І
навпаки – те, що я зазнаю в рідкісні години радості, що для мене було і є неземною втіхою, великим переживанням, екстазом і захватом, те світ знав, шукає і любить щонайбільше в поезії, а в житті вважає божевіллям. І дійсно, коли світ має слушність, коли ця музика в кав’ярнях, ці масові розваги, ці американізований люд, яким треба так небагато, мають слушність, то я помиляюсь, то я божевільний, то мені справді потрібний Він, бо тільки Він може визволити мене з цього світу, незрозумілого світу і вже не можу знайти ні своєї домівки, ні радості, ні поживи…”
… На кладовищі, над свіжим глиняним написом, стоїть дубовий хрест, міцний, важкий .
Квітень, дні сірі; пам’ятники кладовища, просторого, гарного, ще здалеку проглядають крізь голі дерева, й холодний вітер дзвенить і дзвенить порцеляновим вінком біля підніжжя хреста.
У той самий хрест вправлений доволі великий, випуклий медальйон, а у медальйоні – фотографічний портрет…
Я помер 17 квітня 2009 року, так нічого і не дізнавшись…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345888
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.06.2012
автор: Adam van der Vollen